Санаторійна зона - Микола Хвильовий
Революція – це соціальний і духовний катаклізм, вибух негативної енергії, який передусім руйнує базові основи буття, традицію, розриває духовні зв’язки між культурними циклами розвитку людства. Тому Микола Хвильовий так уважно знайомився з працею німецького філософа Освальда Шпенглера «Занепад Європи», яка набула надзвичайно широкого розголосу. Його ідея з’яви нового стилю української літератури і мистецтва – «азіатського ренесансу» й четвертого відродження людства, впровадження якого беруть на себе романтики вітаїзму, провідники активного романтизму, пов’язувалася з орієнтацією на «психологічну Європу», на творче освоєння дантівсько-фаустівських традицій європейської культури. Хвильовий закликає освоювати внутрішній потенціал української культури, творчо поєднувати його з духовним потенціалом європейської цивілізації, досягати того рівня і тієї енергії розвитку національної культури, які дозволяють реагувати на зміни і сприймати інновації.
«Отже, ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів… Колись якась нація (про це вже давно й не раз писалось) виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати той природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого – вносять елемент хаосу вже в світовий загальноісторичний процес. «Замазувати» самостійність порожнім псевдомарксизмом значить не розуміти, що «Україна доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перейде того природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав»,[12] – стверджує Микола Хвильовий у памфлеті «Україна чи Малоросія?» 1926 р., який лише через п’ятдесят п’ять років з’явився друком.
У цій статті чітко виразилася кардинальна переорієнтація світоглядних засад письменника. Він неоднозначно наголосив на необхідності вибудови свого самостійницького шляху творення державності, закликав «покінчити з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру»,[13] перестати «торохтіти порожнім псевдоінтернаціоналізмом», ще раз (вкотре!) пояснив своїм опонентам суть понять «Європа», «Росія» і «азіатський ренесанс».
У цих немилосердно важких умовах тоталітарної системи Микола Хвильовий намагався підносити дух творчого змагання, утверджувати віру в те, що «наша епоха все-таки залишається великою епохою ренесансу, що розчиняє двері тому весняному повітрю, яке є легеньким і радісним вітерцем з Азії», переконувати себе й інших, що ми маємо наше – національне – відродження: «Ми вже все маємо – і буйні фарби Петрицького, і конструктивну чіткість Мелера, і прекрасні звуки Вериківського, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського, і надзвичайного Курбаса, і…, і…, і… Але ми не маємо відповідної атмосфери».[14]
Зрозуміло, чому памфлет «Україна чи Малоросія?», написаний наприкінці 1926 р., не був надрукований. Його сконфіскував Агітпром ЦК КП(б)У. Партійно-державні структури Москви і Харкова почали рішучу боротьбу з М. Хвильовим та його однодумцями. Навіть недавній його друг, такий же запальний дискутант, державний функціонер і літературний критик Володимир Коряк, який писав про Хвильового: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить», виступить із вульгарно-соціологічними звинуваченнями М. Хвильового в статті «Хвильовистий соціологічний еквівалент (листи темної людини)». Інший літературознавець і партійний діяч Андрій Хвиля після прочитання другої частини «Вальдшнепів» виносить категоричний присуд письменникові у статті «Від ухилу – в прірву»: «Він обплював партію, соціалістичну Україну і в яскравих художніх формах розгорнув перед читачами картину загнивання революції, картину термідора».
Таке ідеологічно-вульгарне обвинувачення, яке прозвучало із уст завідуючого сектором преси ЦК КП(б)У, згодом заступника наркома освіти, було жорстоким і виражало не стільки позицію колишнього боротьбиста, знавця літератури і мистецтва, а позицію компартії, позицію московського центру. Цим оголошенням партійної позиції щодо творчості Миколи Хвильового – філософсько-художнього узагальнення морально-психологічного стану українського суспільства «доби революції і реконструкції» – Андрій Хвиля не порятував себе. Вже 13 серпня 1937 року він буде заарештований. Саме тоді, коли до Києва прибуде комісія з Москви в складі В. Молотова, М. Єжова і М. Хрущова для рішучої боротьби з українським національним пробудженням. З цією метою московська комісія скличе пленарну сесію ЦК КП(б)У, яка «розвінчає ворогів» з такою нещадністю, що майже усіх членів Політбюро ЦК, всіх членів Оргбюро і Контрольної комісії, сто членів і кандидатів у члени ЦК буде заарештовано. Як і весь уряд УРСР разом із народним комісаром освіти В. Затонським та його заступником А. Хвилею.
Не уникне «караючої десниці диктатури пролетаріату» і Володимир Коряк, який колись, а саме в 1925 році, вітав свого друга – автора «Синіх етюдів» гаслом «Хай живе дух неспокою!». Це гасло Микола Хвильовий зробив своїм життєвим і творчим девізом. Захоплена оцінка творчого дерзання Хвильового високим літературним авторитетом надзвичайно його вразила. Володимир Коряк писав: «Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом – ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму мрійник».[15]
У цій задушливій атмосфері зрушеного із традиційних духовних і моральних основ суспільства письменник не тільки в оригінальних художніх формах виражає песимістичні і катастрофічні візії, але і особисто переживає моральні муки внутрішнього роздвоєння, розпачу, безнадії.
Моральна криза наростала з кожним його кроком до порозуміння із системою, яка не приймала таких компромісів, як «зречення» від своєї позиції 4 грудня 1926 року або покаянний лист від 22 лютого 1928 року після вимушеної самоліквідації ВАПЛІТЕ, який М. Хвильовий написав на лікуванні у Відні: «…кінець свого роману «Вальдшнепи» я знищив і, знищивши, думав тільки про те, як би мені хоч частково змити з себе ту пляму, що забруднила моє партійне й літературне ім’я».
Адже сам «чорний папа комуни» Й. Сталін пише 26 квітня 1926 р. спеціальний лист «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У», в якому націлює українських комуністів на боротьбу з «націонал-ухильниками»: «…Вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату» на Україні, його думка про те, що «від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна тікати якнайшвидше», його заява про те, що «ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва», його захоплення якоюсь месіанською роллю української «молодої» інтелігенції, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики, – все це й багато подібного в устах українського комуніста звучить тепер (не може не звучати!) більш ніж дивно». Сталін закликав боротись «з крайностями» Хвильового в рядах
