Заїр - Пауло Коельо

Я допиваю шоколад, дивлюся на годинник, розумію, ще рано, аби втішатися приємним відчуттям, що я знову становлю частину людства. Протягом якихось хвилин я втішаю себе мрією, що Естер зараз увійде в оті двері, ступаючи по гарних перських килимах, підійде, сяде поруч зі мною, нічого не кажучи, викурить сигарету, подивиться на внутрішній сад, а потім візьме мене за руку. Минає півгодини, й півгодини я вірю в історію, яку щойно вигадав, аж поки до мене доходить, що це чергова маячня, не більше.

Я вирішую не повертатися додому. Підходжу до конторки адміністратора, замовляю номер, прошу дати мені зубну щітку, дезодорант. Готель переповнений, але адміністратор іде мені назустріч і зрештою я вселяюся в чудовий номер-люкс із видом на Ейфелеву вежу, виходжу на терасу, з якої можна милуватися дахами Парижа, дивлюся на освітлені вікна, яких із настанням ночі стає все більше, на родини, що готуються до святкової вечері – адже сьогодні неділя. І потроху мене опановує те саме відчуття, яке я вже пережив на Єлисейських Полях: чим гарніший краєвид, тим нещасливішим і жалюгіднішим я себе почуваю.

Я не дивлюся телевізор, не замовляю вечерю. Сідаю на терасі та ретроспективно переглядаю своє життя – життя юнака, що мріяв стати знаменитим письменником і раптом побачив, що реальність зовсім інша: я писав мовою, якою майже ніхто не читав, у країні, де, як казали, читачів немає. Батьки переконували мене вступити до університету (якого завгодно, сину, головне – одержати диплом, бо без диплома ти на цьому світі – ніхто). Я збунтувався, подався блукати світом в епоху хіпі, зрештою познайомився з одним співаком, став писати слова до музики й несподівано для самого себе почав заробляти грошей більше, аніж моя сестра, яка послухалася поради батьків і вивчилася на інженера-хіміка.

Я написав чимало віршів для пісень, мій співак здобував усе більшу популярність, я купив собі кілька квартир, зрештою посварився зі співаком, але на той час зібрав уже досить грошей, щоб прожити кілька років не працюючи. Уперше одружився з жінкою, яка була старшою за мене, і багато чого мене навчила: уміння кохатися, уміння керувати людьми, вона навчила мене розмовляти англійською мовою і спати до полудня. Але зрештою ми розлучилися, бо вона дійшла висновку, що я «емоційно незрілий і готовий побігти за кожною дівкою з великими цицьками». Потім я одружився вдруге і втретє, з жінками, котрі, як я вірив, допоможуть мені здобути емоційну рівновагу. Я справді здобув те, чого прагнув, але відкрив, що омріяна рівновага неминуче приводить за собою глибоку нудьгу.

Ще два розлучення. Знову я на свободі, але це радше відчуття свободи; адже свобода – це не відсутність зобов’язань, а спроможність обрати ту особу, перед якою хотілося б ці зобов’язання взяти.

Знову я шукаю кохання, знову пишу вірші до музики. Коли мене запитують, який у мене фах, відповідаю, що я – письменник. Коли мені відповідають, що знають лише слова моїх пісень, я відповідаю, що це тільки частина моєї творчості. Коли мій співрозмовник просить пробачення і каже, що не читав жодної з моїх книжок, пояснюю, що я працюю над одним великим проектом – і це, звичайно, брехня. Насправді ж я маю гроші, маю зв’язки, але не маю мужності написати книжку – моя мрія стала нереальною. Якби я спробував її написати й зазнав невдачі – я, певно, переживав би цю невдачу протягом решти свого життя. Тому, мабуть, ліпше жити, маючи мрію, аніж своїми руками занапастити її.

Якось одна журналістка приходить узяти в мене інтерв’ю. Вона запитує, як почувається людина, чию творчість знають у всій країні, проте ніхто не знає, хто ж я такий, адже зазвичай засоби масової інформації приділяють увагу лише співакові. Журналістка гарна, розумна, стримана. Потім ми зустрічаємося на одній вечірці. Тепер вона не на службі, й мені щастить того ж таки вечора затягти її в ліжко. Я відразу закохався, вона ж назвала мене «наркотиком». Щоразу, коли я їй телефоную, вона каже, що зайнята. Але чим енергійніше вона мене відштовхує, тим більше мене вабить до неї – аж поки зрештою мені вдається переконати її провести вікенд на моїй віллі за містом (хоч я й був такою собі білою вороною, проте я єдиний із моїх друзів, хто зумів на той час придбати собі віллу).

Протягом трьох днів ми жили самі-одні, я готував для неї, вона розповідала різні історії про свою роботу і зрештою закохалася в мене. Коли ми повернулися до міста, вона стала регулярно ночувати в моєму помешканні. Одного ранку прокинулася дуже рано й повернулася зі своєю друкарською машинкою. І від того дня, хоч нічого не було сказано, мій дім перетворився на її дім.

Почалися ті самі конфлікти, які я мав зі своїми попередніми дружинами: вони завжди хотіли стабільності, вірності, а я прагнув пригод і невідомого. І хоч цього разу наші взаємини тривали довше, через два роки я почав схилятися до думки, що для Естер настав час повернутися додому, забрати друкарську машинку й усе, що вона принесла із собою.

– Думаю, для нас обох так буде краще.

– Але ж ти кохаєш мене, а я кохаю тебе, чи не так?

– Не знаю. Якби ти запитала, чи мені приємно бути у твоєму товаристві, я відповів би ствердно. Але якби ти запитала, чи зможу я жити без тебе, моя відповідь була б такою самою.

– Я ніколи не жалкувала, що не народилася чоловіком, я цілком задоволена бути жінкою. Зрештою, ви хочете від нас одного: щоб ми добре готували. З другого боку, вимог до чоловіка ми ставимо набагато більше – ви повинні утримувати родину, бути добрими коханцями, захищати нащадків, добувати їжу, домагатися життєвого успіху.

– Не про це