Заїр - Пауло Коельо

Телефон не змовкає. Може, відповісти? Може, зустрітися з кимось?

Але вирішую не зустрічатися ні з ким, поки не зрозумію, що відбувається.

Заходжу до «Бристоля», що його Естер завжди описувала як один із небагатьох готелів Парижа, де до клієнтів ставляться як до гостей, а не як до безпритульних волоцюг. Мене справді вітають з не меншою приязню, ніж якби я був тут постояльцем, я обираю стіл навпроти гарних дзиґарів, слухаю фортепіано, дивлюся у вікно на сад.

Мені треба бути практичним, дослідити альтернативи. Життя триває. Я не перший і не останній чоловік, якого покинула дружина, але чому це мало статися саме в такий сонячний день, з усміхненими людьми на вулицях, коли діти співають, весна подає свої перші знаки, сонце сяє, а водії шанують пішохідні доріжки?

Я беру серветку й записую на ній ті думки, що вирують у моїй голові. Забудьмо про почуття, і я спробую прикинути, що я зможу зробити.

А) Припустімо, її справді викрали, і її життя в небезпеці. У такому разі я, її чоловік, її супутник у всі хвилини її життя, повинен зрушити небо й землю, щоб відшукати її.

Проте я не повинен забувати, що вона забрала свій паспорт. Поліція про це не знає, але вона забрала також кілька суто особистих речей і гаман із образами святих заступників, який завжди брала із собою, коли збиралася навідати іншу країну. Вона взяла також гроші в банку.

Висновок: вона готувалася до від’їзду.

Б) Припустімо, вона повірила в обіцянку, що насправді виявилася пасткою.

Відповідь: Вона багато разів потрапляла в небезпечні ситуації – небезпека становила частину її роботи. Але вона завжди попереджала мене, адже я був єдиною людиною, якій вона могла довіряти повністю. Казала мені, у якому місці буде, з ким зустрічається (хоч, щоб не наражати мене на небезпеку, називала ту людину умовним ім’ям) і що мені робити, якщо вона не повернеться у визначений час.

Висновок: вона не мала наміру зустрічатися з джерелами своєї інформації.

В) Припустімо, вона пішла до іншого чоловіка.

Відповідь: відповіді немає. І з усіх гіпотез це єдина, що має сенс. Але я не можу прийняти її, не можу погодитися на те, що вона могла піти від мене так – не обміркувавши й не пояснивши причину того, що сталося. І я, і Естер завжди пишалися, що всі труднощі життя ми зустрічаємо й долаємо разом. Ми страждаємо, але ніколи не брешемо одне одному – хоча звичай не згадувати про випадки, які можуть завдати шкоди шлюбові, входить до правил гри. Я знаю, вона дуже змінилася, після того як познайомилася з таким собі Михаїлом, але хіба це може виправдати розрив десятирічного шлюбу?

Навіть якщо вона спала з ним, навіть якщо закохалася в нього, то невже вона може забути про все, що ми з нею спільно пережили, про все, чого спільно досягли, й кинутися в авантюру, з якої немає повернення? Вона була вільна подорожувати, куди їй заманеться, жила в постійному оточенні чоловіків, солдатів, які не знали жінки протягом тривалого часу, проте я ніколи нічого в неї не запитував, і вона мені ніколи нічого не розповідала. Ми обоє були вільні й пишалися цим.

Але Естер зникла. Зникла, залишивши сліди, видимі лише для мене, так ніби залишила таємне повідомлення: я від тебе пішла.

Чому?

Чи варто намагатися відповісти на це запитання?

Ні. Бо відповідь покаже мою власну неспроможність утримати біля себе жінку, яку я кохаю. Чи варто намагатися знайти її, щоб переконати повернутися до мене? Благати її, канючити, щоб вона дала ще один шанс нашому шлюбові?

Така поведінка здається мені безглуздою. Ліпше буде страждати, як я страждав раніше, коли люди, яких я любив, зрештою йшли від мене. Ліпше зализати рани, як я вже зализував їх у минулому. Протягом якогось часу я думатиму про неї, перетворюся на такого собі стогнія, дратуватиму своїх друзів, бо неспроможний буду говорити з ними на жодну тему, якщо вона не торкатиметься зникнення моєї дружини. Намагатимуся виправдати те, що сталося, і вдень, і вночі спогадуватиму кожну мить, прожиту біля неї, і зрештою дійду висновку, що вона була до мене несправедлива, тоді як я завжди намагався робити все якнайкраще. З’являться інші жінки. Я ходитиму вулицями, і чи не в кожній зустрічній жінці мені ввижатиметься вона. Я страждатиму вдень і вночі, вночі й удень. Це може тривати тижнями, місяцями, можливо, протягом року, а то й довше.

Аж поки одного ранку я прокинуся й зловлю себе на тому, що думаю про щось інше, і зрозумію, що найгірше залишилося позаду. Моє серце поранене, але воно одужує і знову сприймає красу життя. Таке вже бувало зі мною раніше і знову буде, в цьому я анітрохи не сумніваюся. Коли одна йде, то це означає, що прийде інша – і я зустріну нове кохання.

Деякий час я втішаюся думкою про свій новий стан: адже я тепер чоловік незалежний і багатий. Можу зустрічатися, з ким мені захочеться, посеред білого дня. Можу поводитися на вечірках і святах, як ніколи не поводився протягом останніх років. Інформація поширюється дуже швидко, і через короткий час багато жінок, молодих і не дуже молодих, багатих і зовсім не таких багатих, якими вони прикидаються, справді розумних або наділених лише тим розумом, який дозволятиме їм казати мені те, що, на їхню думку, мені приємно почути, стукатимуть у мої двері.

Мені хочеться вірити в те, що бути вільним – найкраще. Це дасть можливість знайти справжнє