Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
І гетьман вхопив свою голову в руки і стискав її пальцями, як кліщами. Безмовно й безрадно, тільки з великим спочутям у серці дивився Войнаровський на муку свойого дядька.
— Навіть Батуринові я на відбій поспішати не можу. Скільки війська в мене? Сміх сказати! З чим я проти царя піду? Тисячі дві-три, і вони — непевні, і вони Бог вість які задуми криють у своїх серцях. Спутав мене цей лист паперу, який ми підписали з Карлом, а інакше бути не може. Куди він — туди й мені тепер, одна нам побіда або один погром. Лиш він молодший, а я?
І гетьман знову похилив голову на стіл і руками стиснув її кріпко-кріпко, ніби боявся, щоб гадки не розсадили тієї бідної голови.
— Чому я не молодший нині, чому я не молодший! — нарікав. — Тільки ще діла переді мною, стільки діла! Хто довершить його, як мене не стане, а чую, що почислені години мої!
Войнаровський не бачив ще дядька в такому схвилюванню, як нині. Прямо зжахнувся: що сталося з ним? Невже ж переговори з королем Карлом не пішли так гладко, як бажав? Невже ж не видержують нерви, шарпані протягом п'ятдесяти літ, і розстроюються, лускають, рвуться, як струни на бандурі під надто сильними ударами руки? Він же звичайно такий зрівноважений, спокійний, що навіть найближчі не відають тайників його великої душі…
Несміливо приступив небіж до дядька.
— Милосте ваша, не турбуйте себе. Дасть Бог, діло повернеться на добре. Хто більше міг зробити, як ви? А що ваші люди не розуміють того, це їх вина. Вина товпи, що бунтується безнастанно, вимагає для себе прав, яких ні один народ не має, хоче волі, а не бажає ладу. Як солом'яний огонь займається й гасне, а тоді ще й провідників ворогам видає, буцімто вони тую пожежу роздули. Опріч одного гетьмана Богдана, всі наші вожді, правителі, провідники і ватажки впали жертвою безтямної товпи.
— І моя пісня не скінчиться бадьорим акордом, — почав, зміняючи свій голос, гетьман. — Га, що робить! А все ж таки — я її доспіваю до останньої стрічки. Досить вже тих недоспіваних пісень, недомовлених слів і невирішених боїв. Або пан, або пропав! Піду на перебій. Хай я побіджу побідою з-за гробу, але побіда моя! Зроблю товпу народом і приневолю цей народ бажати справжньої волі і справжньої слави, так мені, Боже, допоможи і ти, свята Пречиста! — Підвів очі на небо і тривав, ніби в захопленню несамовитім.
Войнаровський не смів глянути на нього, — боявся станути поміж гетьманом і Богом, ніби винуватим почував себе, що зробився поневільним свідком цього прикрого моменту. Аж таборовий гук наблизився до гетьманської палати, ріс, як рев моря, чути було поодинокі людські голоси:
— Стривай!
— Ти хто такий?
— Пусти!
— Стій, бо стріляю!
Войнаровський вискочив на ґанок. Зимном повіяло по світлиці, як вітрила, понадувалися й зашелестіли занавіси при вікнах і при дверях.
На порозі появився Чуйкевич.
— Ясновельможний пане гетьмане, — почав дрижучим голосом, — прощення прошу, що смію турбувати милість вашу в таку пізню годину!
— Що такого? Кажи!
Чуйкевич зубами дзвонив, не міг промовити слова.
— Не хвилюйся, кажи-бо!
— Козаки втікають з обозу, — промовив гетьманський канцелярист і підпер собою стіну, щоб не впасти.
По обличчю гетьмана перебігло сто гадок, чоло то морщилося, то випогоджувалося, як морське плесо.
Нараз він махнув рукою.
— Сідай і заспокійся! — промовив своїм звичайним голосом, ніби він зроду ніякої тривоги не знав. — Як, кажеш, утікають?
— Зразу викрадалися одинцем, а тепер отеє задержали ми цілу купу. Кидають збрую і женуть навмання, мов серед бойової тривоги.
— Куди біжать? — спитав тим самим голосом гетьман.
— На північ і над Десну.
— Дурні! На півночі цар, а на Десні лід ще не окреп, ще хрусткий, не перейдуть. — А подумавши хвилину, спитав: — Що робить обозний з утікачами?
— Отсих останніх успів до чепеля [29] розоружити і вірною сотнею їх обставив. Безкарно пустити годі. За ними другі підуть, останемо вождами без війська.
Гетьман гірко всміхнувся, поклепав Чуйкевича по плечах і промовив:
— В гарячій воді купали тебе, козаче. Колись ти гульвісів обласкавив і, обдарувавши, відпустив, а ниви гадаєш розстрілювати людей, чи як?
Чуйкевич збентежився. Пригадав собі Бахмач, Мотрю, себе, і — обіймив гетьмана за коліна.
— Бо тамто безталанники були, гевали всілякі, а це — козаки, регулярне військо його милості пана гетьмана.
— Правда твоя; так що ж? Прошеним конем не доробишся… Орлик є?
— Є, милосте ваша.
— І ти завтра будеш?
— Куди ж би я пішов від рейментаря [30] мойого?
— Додай ще нас двох, себто мене і Войнаровського, і хіба ж тобі мало?
…І гетьманські уста всміхнулися гірко:
— Якраз досить, щоб про нас люди не забули. Краще з малим гуртом смерть, ніж з великою громадою сором. Андрію, кажи мені подати шубу!
Войнаровський приніс гетьманові соболі з чорним верхом і таку саму шапку без пер. Гетьман накинув на себе.
— Підемо!
Почесна шведська варта біля дверей і біля воріт в огороді віддавала їм честь.
— Непотрібно мерзнуть бідні люди, — казав гетьман, минаючи їх скорою ходою. Сап'янці скрипіли
