Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда

Спочатку Аліну, яка розуміла незнайому мову трохи краще, – це обурювало і бентежило. Жіночки навіть віддалились одна від одної, переживаючи через недоречний жарт ліберального індуса… Та згодом почали помічати, що молоді й літні сусіди називали їх «gay ladies» без осуду чи злості. Меншини завжди вважались хорошими сусідами, на відміну від наркоманів чи п’яниць. Так аура портового міста поступово почала витісняти з київських жіночок стереотипи щодо сексуальної орієнтації…

З іншого боку, їм так добре було в маленькому будиночку вдвох, як рідко коли бувало в їхніх попередніх життях. Тітоньки не сварились між собою, а якщо виникало якесь напруження, мирно розходились по своїх кімнатах. Вони поділили хатні обов’язки – по черзі готували обід і прибирали. Кулінарія навіть була для них таким собі мирним змаганням. Усі витрати на оренду й рахунки ділили навпіл, а решту своїх невеликих доходів витрачали на себе. Дедалі частіше вони дивились телевізор разом у спільній кімнаті, тому, що їм це подобалось. Так нечасто раніше в житті випадало робити те, що було до вподоби…

Згодом і Аліна й Оксана вже не звертали увагу на те, що Н-ська вулиця вперто і миролюбно називає їх «gay ladies». Молодь давно звикла, що в такому будинку живуть дві надзвичайно добропорядні й спокійні «гей-тітоньки», які щонеділі частують сусідів пиріжками. Різнорідному соціально й етнічно населенню великого портового міста потрібні були позитивні емоції, а приязні київські тітоньки ніби стали прикладом ідилічного існування осіб однієї статі під спільним дахом. Навіть коли не йшлося про жодну фізичну близькість… А коли йшлося, то хто тим переймався в портовому місті з його ліберальними порядками? Це була спілка двох істот, які натерпілись за своє життя, дбаючи про інших, і віднедавна насолоджуються кожною хвилиною спокою, розмови, товариства і порозуміння.

Щовечора Оксана й Аліна прогулювались набережною, аби підтримувати тонус і спортивну форму, а з відкритих вікон барів і кафе їм напівжартома гукали знайомі і старожили цієї прибережної околиці:

– Гей-тітоньки! Як буття? How are you doing?

– О’кей, о’кей… – дружньо махали у відповідь київські тітоньки і прямували далі у своїх потертих спортивних костюмах і кедах. Вони випромінювали спокій і щастя й наче стали місцевим символом злагоди.

Пройшовши фазу жартів і натяків, невдоволення й непорозуміння власних дітей та їхніх підозр, тітоньки змирились зі своїм прізвиськом. Одного разу сміливіша Оксана діловито запитала:

– А може, ми й справді гей-тітоньки? Якщо те, що в нас є зараз – спокій, близька людина поруч щодня, спільні інтереси, надійність, – і є «gay» – то в моїй голові щось міняється!

Аліна кивнула. Вона була певна, що життя подарувало їй ще один шанс на щастя, хай би в якій формі й у якому віці вона його знайшла.

Гусак Антуан прилетів на острів Асатіг з Канади, з далекого Квебеку. Недарма порода його була – канадійський гусак. Мав він довгу чорну шию і кудлату голову, коричневого лакованого дзьоба й широкі сіро-білі крила на добре вгодованому тулубі. За характером Антуан був першопрохідцем. От і про цей заповідний острів на прибережній Атлантиці він прочув від перелітного Шпака, який колись там зимував. Шпак довго розводив теревені про тамтешні звичаї – жодного мисливця, усі пернаті й парнокопитні мають рівні права, свободу цвірінькання, пташиних новин й віросповідання. Антуан вирішив одного літа туди емігрувати в пошуках примарного щастя і кращого життєвого рівня.

Коли він уперше глянув із синьої височини на тонку смужки землі, то острів Асатіг видався йому місцем небувалої краси. З одного боку його омивали широкі хвилі океану, вкриті білими бурунцями. Сиві високі дюни з пасмами довгої шовковистої трави відгороджували суходіл від нестихаючих атлантичних вітрів. Низькорослі ялички химерно переплітались з олеандрами й високими декоративними очеретами, створюючи дивовижний краєвид. Протилежний берег острова омивала мальовнича затока, її вода спокійно і привітно хлюпала об трав’янисті болотяні береги, у яких водились міріади смачнючих комах.

Антуан з першого погляду закохався в острів Асатіг і вирішив неодмінно тут оселитись, хоча б на певний час. Ще від Шпака він чув, що такої нечуваної свободи острів досяг головне завдяки диким коням, вони й були візитною карткою Асатігу. Саме на них з усіх куточків світу приїздили дивитись туристи, платили вступне мито й купували сувеніри з їхніми привітними і не дуже вже дикими фізіономіями. Згори гусак бачив мозаїку спин сірих, гнідих, каштанових, чалих і плямистих коней, які мирно паслись на Асатігових луках, їхні буйні гриви і хвости.

Антуан одразу помітив і офіс Ренжера Сема, єдиного офіційного представника заповідника, з яким йому треба було так чи інак поговорити й випросити дозвіл на поселення. Та хитрий Гусак не поспішав: він одразу зрозумів, що жити в такому ідеальному куточку світу хотілося не йому одному, і отримати дозвіл буде непросто. Він вирішив спершу на якийсь час облаштуватись на острові як нелегал, роздивитись, зібрати інформацію і розробити план подальших дій.

Удома, у франкомовному Квебеку, в Антуана залишилась дружина: вона планувала приєднатись до свого хазяйновитого і непосидючого гусака, щойно той влаштується на новому місці. Жаклін не дуже любила далекі перельоти, тому непевний час вирішила пересидіти вдома.

Раніше Антуан ніколи не бачив океану, бо сам походив з болотистих рівнин Канади, лише читав про нього багато в журналі National Geographic. Тож свою першу посадку планував на піщаній безмежній смузі тієї частини острова, що омивалась відкритим океаном. Його одразу ж ледь не перекинув потужний порив вітру і мало не оглушив гуркіт кількаметрових хвиль. Відважний гусак утримався на своїх коротких лапах, обгорнувся крилами й діловито подибав на прогулянку берегом.

Навколо не було жодної істоти, тільки гуркотів океан і білосніжні чайки ширяли поміж небом і хвилями, здивовано роздивляючи Антуана. Жодна з них не підлетіла привітатись, тож гусак простував