Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда

– Ви що, шалапути, пошаліли? Гусей ганьбити? Канадійських? То вам шифер зняло чи шишок об’їлись? Машину шкодити! А фарба від ваших бомб полущиться? А колір повицвітає? Наркомани бісові! – не на жарт розійшовся Тоні.

Очманілі від несподіванки гуси накивали лапами, а на ґвалт вискочив Сем.

Звиклий до витівок гусей, такого шаленого він бачив уперше. Сем знав, що зілля дозволене в Канаді як медичний засіб. Бандою верховодив один підстаркуватий гусак, який мав усі необхідні рецепти. Використовуючи це прикриття, клин курсував поміж Канадою і Асатігом, доставляючи траву місцевим наркоманам.

Коли Ренжер з вікна побачив, як Антуан вискочив на пікап, то було подумав, що банда не лише поповнилася, а й геть знахабніла. Але побачене далі здивувало його ще більше. Гусак, відсапуючись, дибав навколо пікапа й шипів.

– А ти ще хто такий? Відділ боротьби з наркотиками? – хмикнув чоловік. – Щось раніше я тебе тут не бачив…

Ренжер міцно схопив Антуана за лапу і, не висловлюючи ні йоти вдячності за врятований пікап, потарабанив його в офіс. Гусак запанікував, відбивався крилами й стогнав. Тільки коли Сем вмостив його в зручне крісло посеред офісу, Антуан трохи заспокоївся: ось вона – неминуча зустріч з Ренжером…

Антуан вирішив триматись з гідністю і відмежуватись від своїх кримінальних співвітчизників. Він привів до ладу пір’я і стримано розповів свою історію. Сем уважно вислухав, хоч про себе вже вирішив цього дивного гусака легалізувати в Асатігу. Ренжер добре бачив, з якого тіста цей птах…

– То що тут робитимеш, чим займатимешся? – провадив стандартне опитування Ренжер.

– Відкрию бар! – сам себе дивуючи, відповів гусак. Втрачати йому вже було нічого – пан або пропав. – Так, так! Бар на березі океану! Для усього Асатігу! Сам я маю скромний музичний талант, тож у барі щовечора буде жива музика – побачите! І назва вже є – «Салун Білого Коня»!

Сем довго не думав, зробив кілька фотографій Антуана (у профіль і анфас), зняв відбитки його лап і видав дозвіл на поселення і ведення бізнесу. Антуановому щастю не було меж. Серце, здавалося, билося гучніше від шуму океану, в голові гуло від планів на майбутнє. Він вийшов із Ренжерового офісу й почалапав прогулятись берегом у променях заходу сонця. Голова гусакова йшла обертом від переживань, під крилом він міцно тримав такі бажані важливі папери, і життя попереду видавалось прекрасним. На гнівно гуркітливий океан опускалось покривало ночі.

Прокинувшись рано-вранці під своїм оплаченим наперед кущиком, щойно легалізований волею долі гусак одразу ж узявся до діла. Він піднявся високо в небо і полетів кружляти над островом, вибираючи потенційне місце для майбутнього бару. Ліниві морди копитних і круглі очі пернатих слідкували за його дивними маневрами, нічого не тямлячи. Антуан намотував кола, доки нарешті не переконався, що зробив правильний вибір. На маківці острова височіла одинока розлога дюна, з якої видно було і океан, і затоку. Ця дюна – місце майбутнього «Салуну Білого Коня»…

На диво справи в Антуана пішли швидко і злагоджено: кожен мешканець Асатігу хотів докласти лапу чи копито до будівництва нового істеблішменту. Коні, хоч і були ліниві й розбалувані увагою туристів, натягнули з усіх усюд старі уламки яхт і кораблів, які виносили на берег океанські шторми (вони розраховували на майбутні знижки у барі). Бобер-будівельник збив їх до купи, поскручував канатами і вибудував на вершечку дюни терасоподібну споруду. Усе це здійснювалося під керівництвом чорноголового Нирка-архітектора. За молодості Нирок мандрував світами і відвідав неймовірну кількість барів, зокрема на Карибах. Його проект заінтригував Антуана, який барів, крім канадійських, багато в своєму житті не бачив, але любив екзотику.

За кілька місяців, великою мірою завдяки порадам офіційного на той момент радника Нирка, «Салун Білого Коня» було відкрито. Антуан дуже пишався своїм досягненням і статусом власника бару, яким його нагородив Ренжер Сем. Бар таки мав екзотичний вигляд – уламки кораблів, щогл, шматки канатів прикрашали стіни, стільці й столи були зроблені зі старих барил, стійка бару – у формі перекинутої шлюпки. Наплив публіки не спадав, Антуанові доводилось працювати майже цілодобово. Час було летіти по Жаклін, яка могла б допомагати на кухні і тим самим сприяти бізнесові.

Одного літнього ранку, залишивши всі необхідні розпорядження своїм помічникам, Антуан вирушив додому. На розлогій дюні край острова гордо височів його Салун, а води безмежного океану омивали, як завжди, мальовничі береги Асатігу. Груди гусака розпинало від гордості, він навіть спромігся на такий собі переможний клич, що розчинився в небі.

Жаклін уже давно чекала свого гусака у далекому Квебеку, щодня поглядаючи в сіре похмуре небо. Подружки не могли розрадити її смуток, улюблений шопінг не тішив душу. Тож коли ще за верхівками вічнозелених сосен вона почула знайомий ґелґіт, помчала назустріч. Антуан і Жаклін довго обвивали шиями одне одного, розглядали кожну пір’їнку і вирішили більше ніколи не розлучатись. Вони дуже скучили одне за одним і ніяк не могли наговоритись.

Антуанова розповідь про «Салун Білого Коня» дуже порадувала гуску, яка в своїх найсміливіших мріях не могла уявити такого успішного розвитку подій. Ще кілька днів вони провели, відвідуючи родичів і знайомих, та невдовзі на світанку здійнялись у похмуре небо і подались у зворотну путь.

Перше враження Жаклін про острів було суперечливим. Він видався їй таким відмінним від звичних густих соснових лісів. Та й океан здавався дуже самотнім і безмежним, аж мороз ішов поза пір’ям. Довго хвилюватись їй не довелось, пара приземлилась прямо на ґанок Салуну, і почались привітання і здоровкання.

Кінь Мустанг, який і днював і ночував тепер у барі на правах Антуанового приятеля, повідав гусці історію острова, доки сам хазяїн перевіряв рахунки й вів перемови з упорядником Нирком. Зяблик, що підхалтурював барменом, весело теревенив з першими відвідувачами – Оленем і Орлом, які вже цмулили по другому коктейлю. Загалом усе було гаразд, і вечір мав