Мудрі жінки - Людмила Когут
Відвідувачі кафе поступово розходились, тільки дивна ця пара не могла насміятись і наговоритись, не зауважуючи, як швидко плине час.
Нарешті підійшов офіціант:
— Перепрошую, але ми зачиняємось.
Богдан оплатив рахунок, лишив щедрі чайові. Вони вийшли із залу під пильними здивованими поглядами бармена та офіціантів. Він відчував їх своєю спиною і міг тільки уявити, що думала ця мужня жінка і скільки їй потрібно зусиль, щоб не заплакати від незаслуженого приниження і бути вищою від косих поглядів недалеких людей. Як багато важить у нашому житті зовнішня оболонка людини. Без Богдана Світлану навіть на поріг цього кафе не пустили, сказали б, що немає вільних місць.
Сіли в машину, немов сховались у маленьку гарну фортецю. Світлана мрійливо заплющила очі. Як комфортно так сидіти — звучить музика, поряд — чоловік-красень! Так і не розплющувала очей, щоб не руйнувати цей мрійливо-солодкий стан.
Він ніжно обняв її і поцілував у губи. Це був солодкий цілунок двох людей, які так скучили за любов’ю. Вона пристрасно відповідала. їй хотілося розчинитись у ньому. Язиком відчувала його сильний язик. Потім вперлась своїм маленьким носиком у його шию, вдихала запах чоловіка, і все це здавалося казковим сном. їй хотілось бути в його п’янких обіймах вічно.
Богдан не хотів її відпускати від себе, однією рукою керував машиною і тримав кермо, іншою тримав Світлану за руку. Слухаючи гарну музику, під’їхали під знайомий під’їзд. Маруся сиділа на лавочці і від хвилювання не знала, що й думати. Світлана пішла на роботу ще зранку, зараз пізній вечір — куди ж вона зникла?
Побачивши, хто підвіз Світлану, двірничка не знайшла, що й сказати, тільки йойкнула:
— Слава Богу, з тобою все гаразд!
Богдан привітався з Марусею і безапеляційно твердо сказав, що від сьогодні Світлана буде жити в нього. Попросив Марусю зібрати її речі і сказав, що піде поставити машину на стоянку і зараз повернеться.
Він не питав у Світлани, чи вона згідна. Усе вирішив сам, і його чоловіче бажання було таким вольовим, що дві жінки слухняно і мовчки пішли до Марусі у квартиру. Через десять хвилин Богдан уже приєднався до них.
Його сміливість була радше показною. Він боявся питати у Світлани згоди, бо вона могла йому відмовити. Маруся допомогла донести до ліфта речі її квартирантки і здивовано-щаслива пішла у свою квартиру.
Вона була втішена такими несподіваними змінами в житті молодої, але знедоленої жінки. Світлана переступила поріг Богданової квартири і відчула, що буде щаслива в цьому домі, що це буде її царство, її міцна фортеця.
Богдан був гостинним, пішов показувати квартиру. Скрізь панував лад — служба на флоті привчає до порядку. Чистота і блиск у всьому. Педант!
Світлана ходила за ним, і уся аж променилася щастям. Він не відпускав її руку ні на хвилину. Привів у спальню, там — красиві світлі меблі. Сміючись, сказав, що меблі якраз підходять до її очей і кольору сонячного літнього неба.
Широке ліжко з пухнастим сіро-голубим покривалом. Маленькі подушечки на ньому. Все було акуратне, навіть не вірилось, що порядкує тут чоловіча рука.
Колись давно Світлана також мала свій дім, в якому був комфорт і затишок. Зараз їй здалось, що це було не з нею! Роки, проведені у в’язниці, перекреслили її минуле, позбавили всього: батьків, майна, друзів, знайомих. Коли вона працювала на високій посаді, була всім потрібна. Двері її кабінету не встигали зачинятися за відвідувачами.
Потім, як сталося лихо, всім уже було не до неї. Соромно, що їхня подруга під слідством, а потім — у в’язниці. Але ніколи не слід зарікатись, таке лихо несподівано може підстерігати кожного. Сьогодні ми можемо бути на вершині слави, а завтра — на дні життя.
«Бережись цього, від тюрми і суми не зарікаються!» — скільки таких думок передумала Світлана. Вона мала вдосталь холодних одиноких ночей у в’язниці, а потім — і на волі. Скільки сліз виплакала, знає лише Господь. Тато її помер давно, коли вона була ще дитиною. Мама пішла до тата, як Світлана була у в’язниці. Батьківська сільська хата від того, що ніхто в ній не жив, геть відвологла. Взимку випав великий сніг, і провалив дах. Потім сніги почали танути, і той невеликий мамин скарб геть попсувала вода.
Коли Світлана вийшла на волю, то поїхала додому. Усе побачене глибоко вразило її. Зупинилась у сусідів, переночувала. Наступного дня пішла в сільську раду і відписала все батьківське майно і город сусідові — може, хоч комусь буде від цього якась користь.
Після обіду востаннє оглянута батьківське обійстя. У дім заходити боялась, бо посередині стелі була величезна діра, через яку промені літнього сонця проникали в це спустошене родинне гніздо, яке колись було веселим і щасливим.
Пішла на могилу батьків. На сільському цвинтарі все позаростало травою, ледве знайшла свіжу мамину могилу. Помолилась. Сіла на траву. Плакала гірко і невпинно. Біля неї нікого не було поряд. Хоч заходься плачем — ніхто не заспокоїть, не розрадить.
Пообіцяла батькам, що, як оговтається і трохи розбагатіє, то поставить їм пам’ятник на могилі. Були вони порядні люди, добрі господарі. Та доля до них була невблаганною.
З невеселими думками Світлана їхала в місто. Сусід дав їй трохи грошей, щоб на перший час вистачило на харчі та проживання. Оселилась у доброї Марусі, яка сама бідувала, але не взяла грошей за квартиру, лише харчувалися спільно. Світлана давала гроші, а Маруся готувала вечерю до її повернення з роботи. Господиня ставилася до неї, як до дочки, бачила, яка та була добра і щира, тільки дуже вже скривджена долею і людьми.
Складно було Світлані знайти роботу за фахом. Для того, хто виходить із в’язниці, у суспільстві зачинені
