Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Мене це, між іншим, зачепило, Штерне. Та якщо ти вважав за потрібне замовчати від товаришів деяку інформацію…

— Жодної інформації, Левін! Крім того, що я не хотів влаштовувати слідство просто там, на місці. Воно б ні до чого не призвело. А ми були на чужій території. Якщо зрадив хтось із харківських, нас могли накрити ще до кінця дня. Я готувався до цього, Левін. Тільки цього ж не сталося, вірно?

— Правильно, ми повернулися сюди. Не розумію все ж таки, до чого ти ведеш. І чому таку розмову неодмінно треба починати вночі, серед лісу.

У темряві Полтава не побачив посмішки Штерна — він її відчув.

— Не тим цікавишся, Левін. Тебе зараз повинно турбувати, чому я говорю про це з тобою.

— Він мав рацію, — озвалася Фаїна. — Схоже на дитячі забави проти ночі. А тут дітей нема, Штерне. Мене твої загадки вже втомили.

Погоджуючись із нею, хрипко кашлянув у темряві Вольф.

— Ви не зрозуміли, — зітхнув Штерн. — Шкода. А я ж давав Левіну шанс зізнатися самому.

— У чому мені зізнаватися?

— До кого тягався перед нашим виїздом у Харків на Ямську. Чи ти зараз скажеш, що зеленого поняття не мав, що та дівка отримує срібляки в Охоронному?

— Дівка?

— Дівка, Левін. Чи ти зараз скажеш — нікуди не ходив? У мене чотири свідки.

— Хтось ходив разом зі мною? Хтось із твоїх свідків поруч стояв? Хтось щось чув?

— Припини, Левін. Припини. Не кажи нікому, що того дня, про який ми обоє знаємо, не завертав на Ямську взагалі. Дав усім зрозуміти, куди поперся, а сам просидів увесь час у ресторації чи простому трактирі.

Полтава зовсім перестав розуміти, що відбувається. Лише дійшло: звинувачувати його в роботі на охранку ніхто зараз не збирається. Схоже, Штерн пред’являв це Левіну. В їхніх же особистих стосунках хлопець відчув напруження, варто було провести серед терористів першу ж годину. Втім, їхня неприязнь Полтави не стосувалася. Для чого ж тоді йому звеліли йти разом з усіма…

Рука Левіна сіпнулася до кишені пальта. Цигарка впала на землю.

Штерн випередив — дуло вже дивилося йому в лице.

— Стій, як стоїш! — пролунав наказ.

Фаїна рішуче ступила вперед, ніби намагаючись стати між чоловіками.

— У чому справа?

— Ти теж стій на місці! — Штерн не дивився на неї. — Левін був єдиним, хто не стріляв тоді, в Харкові, коли ми проривалися з боєм! Я потім прокрутив ту картину назад! Він пальнув один раз, над головами! Перевдягнених фараонів було більше! Але вони стояли між нами трьома — плюс Гірш! Їхнє число проти нашої тактичної переваги! Вони не готувалися брати нас на вулиці! Ти теж про це не подумав, Левін! Про всяк випадок вирішив не стріляти! Чому? Бо Харківську охранку повідомив про час та місце нашого ексу саме ти! Не телеграмою, як вирахував Абрамов, — через шлюху! Дівка з Ямської доносить жандармам! Дуже зручно, в борделях різний люд вештається! Там третина ненадійних жовтобілетниць![59]

Полтава закусив губу. Він і далі не розумів, для чого він тут.

— Штерне! — знову вигукнула Фаїна. — Слухай, Штерне! Якби Левін справді почав працювати на охранку, чому так складно? Чому б йому не здати всіх нас тут?

— Бо йому не треба здавати всіх нас тут! Хіба не розумієш досі? На чужій території, в чужому місці легше уникнути підозр. Гадаю, він подбав про гарантії для себе, так, Левін? Чи не так?

— Разом із звинуваченнями надаються докази, — глухо мовив той. — Ти знаєш правила.

— Які правила? Кому я повинен доводити, що ти останнім часом став надто самостійним та примхливим? Усі бачили твої потуги завоювати авторитет! Перехрестися, Левін! Забув хіба — наша група тепер сама по собі! Нема партійних судів, нема загальних рішень! Мені не треба було далеко ходити, аби зібрати докази! Ще раз: сказати, до кого з дівок ти ходив напередодні харківського ексу? Привести її сюди, просто з борделю? Чи навіть краще — нам усім піти туди, допитати її? Ти ж лише відтягнеш усе! Тебе це не врятує від вироку, не розумієш хіба?

— Ти зводиш зі мною рахунки, — твердо сказав Левін. — Товариші, всі бачать: Штерн зводить зі мною рахунки! Ось усі його докази! Фаню! Вольфе! Це все, що він вам пред’являє, — свою ненависть до мене!

— Чому ж ти тоді у відповідь не скажеш товаришам: мов­ляв, не вірте Штерну, це він провокатор охранки?

Відповіддю було мовчання. Та Полтава вже зрозумів: жодна відповідь, жодна спроба щось пояснити не вбереже Левіна від вироку.

Згадав раптом себе. Розмову із Залізняком. Його звинувачення на свою адресу — теж у зраді, якщо розібратися. Міцно стиснув кулаки — надто близькими, знайомими й зовсім не бажаними виявилися спогади. Цілком перегукувалися з ви­значеннями, раніше почутими від ротмістра Підвисоцького.

Стій!

Нігті вп’ялися в долоні.

Штерн — медіум, не інакше. Не треба навіть подумки згадувати жандармського ротмістра.

— Без суду не можна, — стояла на своєму Фаїна, але її голос звучав не надто впевнено.

— Суд уже відбувся, не зрозуміла? А тобі, Вольфе, теж нічого не ясно?

— Я згоден, — викашляв той. — Обставини помінялися, товаришу Фаїно. Усе вірно. Я вважаю, Штерн нічого не порушив.

— Ну, а що скаже наш новий соратник? Товаришу Полтаво, це все — й для тебе показовий урок. То як? — поцікавився Штерн.

— Не знаю, — видушив із себе Андрій. — Правда, я нічого не знаю і не розумію. Людина серед вас нова. Ну… Якщо є докази…

— Є!

— Виходить… У такому разі… Все правильно… Так думаю…

— Двоє проти одного, Фаїно, — сказав Штерн. — Вольфе, дай револьвер.

— Свій?

— Твій. Давай.

Знизавши плечима, Вольф витягнув з внутрішньої кишені шинелі зброю, спокійно простягнув старшому.

— Бери!

Полтава не відразу зрозумів, що наказують йому.

— Бери! — повторив Штерн, піднісши голос, при цьому далі тримаючи дуло націленим у лоба замовклому й остаточно пригніченому Левіну.

— Припини! — Фаїна зробила ще один крок уперед.

— СТОЯТИ! — рявкнув Штерн, тепер уже — на всю силу легенів, Полтаві навіть здалося — верхівки сосон гойднула луна від його крику. — На місці стій! Він виконає мій вирок! Сьогодні його день! Його хрещення! Чув,