Собор - Олесь Гончар

- Може, може, - Яворницький згідливо й посмутніло кивнув головою. - У вас вона на вістрі шаблюки, а в мене отам, на верхах собору, на його шпилі.

І всі чомусь задерли голови туди, на шпиль, на маківку собору, задивились і примовкли на деякий час.

По хвилині мовчання Махно знову обернувсь до Яворницького:

- Про запорожців, кажуть, ти все позаписував, кожну росинку слави збираєш. А хто ж збиратиме нашу славу? Вона ж у тих самих степах росте, і погляд історії до неї прикутий.

Насупилось чоло Яворницького, понад голови махновців дивився козацький професор кудись на південь, і думки його, може, були зараз саме про той степ сонця, степ молодості, славної минувшини і прийдешності.

- Слава України, справді там вона, не розминутись би з нею…

Махнові ж своє муляло:

- Перекази козацькі, професоре, хай трохи постороняться, тепер у степах перекази про нас складають. Чи цього ти не чуєш?

- Чого? Чую. На базарах гомонять, що гроші ти нібито свої випустив з написом: «Гоп, кумо, не журись, в Махна гроші завелись»… В Гуляйполі нібито ходять, а в нас на базарах не беруть.

- Вибрехали, але здорово, - реготнув Махно, і вояцтво все його зареготало. - Ти записуй… Ну, а ще що? - розпалювався цікавістю Махно. - Які пісні про нас?

- А не розсердишся?

- Раз дозволив - кажи.

- Та які ж…

Яворницький раптом повів плечем, вивертаючи його ніби для танцю:

Ох, яблучко,

Куди котишся?

Втрапиш в руки до червоних -

Не воротишся…

Махнові жовна заграли під шкірою, лоб взявся брижами - знак, що гроза насувається.

- Дати б тобі, діду, по кумполу за такі пісеньки, - і рука отаманова мимовіль потяглася до своєї емірської.

Махнова Галина, з лицем, змореним від безсонних ночей та пиятик, та сама Галина, що колись гола прибігла до Махна вночі, вирвавшись із рук його гвалтівників, злегка торкнулась Махнового ліктя: не спіши, мовляв, батьку, за шаблю емірську хапатись, ти ж сам старому дозволив…

- Аж надто ти даєш собі волю, професоре… Скажи спасибі, що сам я вільнодум. І прощати вченим дідам умію. Історія розбереться… Буде ще за мною пісень і легенд, не встигнеш записувати…

- А цю записав? - блиснув до Яворницького скельцями окулярів теоретик:

Ех, яблучко із листочками,

їде батько Махно із синочками

Нічого не відповівши, Яворницький заходився зачиняти важкі двері собору. Неквапом зачинив, узяв на засув і, як повновладний господар, знов обернувся своїм сердитим вусом до Махна та до його чубанів. Оце, що за мною, не ваше, мовляв, тут я стою охоронцем. Трупом ляжу, а не пущу вас сюди із вашим свистом, іржанням та глумом… В Махновім примруженім вічу інше злими іскрицями зблиснуло: «Чи, може, таки відділити оту професорську вільнодумну голову від плечей? Сіконути емірською шаблюкою по в'язах, щоб кров аж цвіркнула з перерізаних жил, вхопити потім за отого сивого оселедця та й над натовпом своїх витязів половецьких підняти, потрясти, хай побачать, чим завершується батьків «вічний абсолют»…

І знову Галина благально зазирнула у вічі. Махно різко змахнув нагаєм, викрикнув до Яворницького:

- Гаразд, не сиротитиму твій славетний музей. Одвалюй! Походи ще по грішній землі… Ну, а хоч наші вільні чуби в музеї твоєму будуть? - стріпнув лиснючими патлами. - А копит наших тупотнява? А вітри, що нам по степах гули?

Яворницький розвів руками, плечима знизав: не знаю, мовляв, вітри, може, й будуть…

Увечері після того горіли в плавнях багаття, і коні іржали, згиджено відвертаючись від п'яних махновських парсун. Махно цієї ночі перепився. Чомусь млоїло йому на душі, чомусь здалося, що назавжди прощається з цим лісом скарбнянським. Ліс, де колись запорожці нібито закопували свої скарби, де й він збирався нишком від війська закопати бочки з золотом… Осінньо довкола, тривожно. А звідси ж, із цього лісу, колись - сліпучого літа! - починав і він свою боротьбу з гайдамаками, тут був проголошений «батьком»… Напився люто. І, як водиться в таких випадках, всіляко виявляв презирство вошивим своїм теоретикам. Запевняв, що від них, коли разом їхали в тачанці, воші й до нього поналазили, і навмисне чухмарився перед військом, а плеяду теоретиків на чолі з Бароном посадив довкола вогнища і наказав поскидати сорочки:

- Бо у вас і для них свобода, шкребетесь, розлякуєте тольки… А ви ловіть!

- Кого батьку?

- Череди свої.

- Ти про насікомих?

- Не про насікомих! Про воші! Свободи їм не велів давать! Пильніше наводьте на них свої біноклі. - Це про їхні пенсне. - А тоді ми вас ще й пробанимо у Скарбному!…

Теоретики ображено підбирали обвислі губи, вхнюплювались у сорочки. Барон аж сопів із протесту, адже це його, старого прокопченого революціонера, що носить у собі всю анархію від Зенона й до новітніх стихій, змушують привселюдно братися за такий непрестижний, що ніяких успіхів не віщує, труд. Все ж, розклавши брудне шмуття на колінах, націлює своє пенсне на тих кусючих, важко вловимих своїх ворогів.

- Ти їх виманюй, виманюй із засідок на просторе, - дораджує йому котрийсь із штабної сотні, а сотня, як у цирку, з втіхою та веселощами споглядає скрушне заняття кістлявих теоретиків, заняття, що спіткало їх на самім порозі до царства вічної свободи.

А сам володар? Нічого, крім холодного презирства, не почував до них, до цих своїх словоблудів вошивих, хоч вони ж найбільше докладали старань, щоб одягти свого отамана в шати величі… Ти перший, ти обранець історії, гладіатор свободи на арені степів… А хто ж ти насправді на цій арені? Гладіатор чи клоун? Керманич стихій чи блазень у її величності історії, комедіант ярмарковий? Свобода, вічний абсолют - тільки й чуєш від вошивих своїх теоретиків, а самі повзають, як рептилії, від погляду твого терпнуть… Вічний абсолют! А чому ж кров бризками летить від твоїх тачанок на всю Україну?… Стогнуть, шумлять над тобою чорні дуби. Вдалеч не проглянеш, потемніли виднокруги, душать, тісні. А якими просторими були вони тоді, коли ти, юний каторжанин, уперше з'явився на гуляйпільських вільних вітрах, маючи на озброєнні лише тендітну мрію, виплекану ідеалістами багатьох віків… Позбавляю вас будь-якої влади, будь-якого гніту, тільки ж будьте мені вірними бійцями, синами анархії, синами всесвітньої волі! Без влад, без насильства диктаторів житиме наша степова республіка… А сам навіть диктатури сифілісу та розбою не подолав! Лише