Дженні Герхард - Теодор Драйзер

На жаль, чимало Лестерових знайомих були надто спостережливі. Вони зовсім не мали на увазі осуджувати його поведінку. Просто їм спадало на думку, що і в минулі роки в інших містах вони зустрічали його з цією ж самою жінкою. Очевидно, він підтримує з нею незаконний зв’язок. Ну й що ж з цього? Багатство й молодість дають чимало переваг. Деякі чутки докотилися до Роберта,  але він не вважав за потрібне поділитися з кимсь своїми міркуваннями.

Це трапилось років через півтора після того, як Лестер і Дженні оселилися на Північній околиці. Восени, у гнилу погоду, Лестер захворів на грип. Відчувши перші ознаки недуги, він вирішив, що це дрібниця й що гаряча ванна та добра доза хініну одразу поставлять його на ноги. Але хвороба виявилася серйозною: вранці він не міг встати з ліжка, у нього була сильна гарячка й нестерпно боліла голова.

Останнім часом, постійно живучи з Дженні, він став необережним. Йому треба було б поїхати до себе в готель і хворіти на самоті. Але йому далеко більше подобалося побути вдома, з Дженні. Він подзвонив до контори і повідомив, що нездужає й декілька днів не з’явиться, а потім блаженно віддався турботам своєї терплячої доглядачки.

Дженні, розуміється, була тільки рада, що Лестер з нею, хворий чи здоровий. Вона умовила його викликати лікаря й приймати ліки. Вона поїла його гарячим чаєм з лимоном, день і ніч обмивала холодною водою його обличчя й руки. А коли він почав одужувати, варила йому смачний бульйон і кашу.

Під час цієї хвороби й трапилась перша серйозна неприємність. Сестра Лестера, Луїза, яка гостювала у знайомих у Сент-Полі і попередила брата, що хоче побачитись з ним, коли їхатиме назад, вирішила повернутися додому раніше, ніж передбачала. Вона опинилася в Чикаго саме тоді, коли Лестер вкрай занедужав, і, дізнавшись по телефону в конторі, що його не буде ще декілька днів, поцікавилась, як їй зв’язатися з ним.

— Здається, він живе в «Гренд-Пасіфік», — прохопився якийсь необережний секретар. — Він нездужає.

Луїза розхвилювалась і подзвонила до «Гренд-Пасіфік», де дізналася, що м-ра Кейна не бачили вже кілька днів, і що взагалі він буває у себе в номері не частіше, як один-два рази на тиждень. Тоді, заінтригована цим, вона подзвонила до його клубу.

До телефону, як навмисне, підійшов хлопчик-посильний, який за дорученням самого Лестера не раз бував у нього на квартирі. Хлопчик не знав, що адресу Лестера слід тримати в таємниці, — досі ним ніхто не цікавився. Коли Луїза сказала, що вона сестра Лестера і їй дуже треба його побачити, хлопчик відповів:

— А він живе на площі Шіллера, будинок дев’ятнадцять.

— Чию це ти адресу даєш? — запитав клерк, що був біля телефону.

— Містера Кейна.

— Жодних адрес давати не можна. Ти що, хіба не знаєш?

Хлопчик розгубився й попросив пробачення, але Луїза вже повісила трубку.

Через годину Луїза, здивована, що в її брата є ще й третя адреса, була на площі Шіллера. Зупинившись перед двоквартирним будинком, вона прочитала прізвище Кейна на дощечці біля дверей, які вели на другий поверх, піднялася й подзвонила. Дженні вийшла, почувши дзвоник, і дуже здивувалась, побачивши перед собою добре одягнену даму.

— Тут живе містер Кейн? — згорда спитала Луїза, заглядаючи в кімнату крізь відчинені двері. Присутність жінки трохи здивувала її, але підозри її були ще невиразні.

— Так, — відповіла Дженні.

— Він, здається, хворий? Я його сестра. Можна увійти?

Коли б у Дженні був час зібратися з думками, вона б знайшла, що сказати, але вона й слова вимовити не встигла, як Луїза, розпещена своїм становищем і звикла все робити по-своєму, вже пропливла повз неї в кімнату. У вітальні, розташованій поруч із спальнею, де лежав Лестер, вона огляділася. Веста, яка бавилась у куточку, піднялась і з цікавістю втупилася очима в гостю. Крізь відчинені двері спальні Луїза побачила Лестера; він лежав у ліжку з заплющеними очима, освітлений з лівого боку променем сонця, що падав з вікна.

— Так ось ти де! — вигукнула Луїза, швидко заходячи до спальні. — Що це з тобою?

Почувши її голос, Лестер розплющив очі і миттю все зрозумів. Він підвівся на лікті, але не міг вимовити ані слова. Нарешті він ледве видушив з себе:

— Здрастуй, Луїза. Звідки ти з’явилася?

— Із Сент-Поля. Я поїхала раніше, ніж збиралася, — заговорила вона швидко й з роздратуванням, почувши щось недобре. — А я тебе насилу розшукала. Що це в тебе за... — вона хотіла сказати «гарненька економка», але, обернувшись, побачила Дженні, яка з сумним, прикро враженим обличчям прибирала щось у вітальні.

Лестер замість відповіді закашлявся.

Луїза уважно оглянула кімнату. Для неї не лишилася непомітною приємна атмосфера родинного життя, яка проте викликала підозрілі думки. На стільці лежала сукня Дженні, побачивши яку, міс Кейн гидливо підібрала спідницю.

Вона глянула на брата й прочитала в його очах дивний вираз, ніби він був трохи спантеличений, але в той же час спокійний і готовий до бою.

— Даремно ти сюда прийшла, — сказав Лестер, не давши Луїзі часу запитати про те, що так і крутилося в неї на язиці.

— Чому ж даремно? — вигукнула вона, обурена його зухвалою одвертістю. — Брат ти мені чи ні? А якщо брат, я можу прийти до тебе, де б ти не був. Як вам це подобається? І ти говориш мені отакі речі?

— Послухай, Луїза, — вів далі Лестер, вище підводячись на лікті. — Ти не маленька. Сваритися нам немає рації. Я не знав, що ти приїдеш, а то вжив би певних заходів.

— Певних заходів! — передражнила вона злісно. — Ну, ще б пак! Як же інакше!

Вона відчувала, що потрапила в пастку, і була обурена через це Лестером.

А Лестер навіть почервонів від гніву.

— Дарма ти задираєш носа, — заявив він рішуче. — Я ні в чому не виправдуюсь перед тобою. Я говорю, що вжив би певних заходів, але це зовсім не означає, що я прошу пробачення. Якщо ти не хочеш розмовляти ввічливо, воля твоя.

— Ну, знаєш, Лестер! — спалахнула вона. — Цього я від тебе не сподівалася. Я думала, ти посоромишся одверто жити з... — вона зам’ялася, не наважуючись вимовити страшне слово, — коли в нас у Чикаго повнісінько знайомих. Це жахливо!