Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
25
На вершині гори військовий порядок лісосмуг і просік ламався. Дерева, немов їм дали команду «вільно», розслабилися, розступилися, втратили в зрості, і тепер кедри були більш схожі на ялиночки. А ще далі, де земля крутіше йшла в гору, дерева росли зовсім хирляві, слабкі, готові вклонитися найлегшому вітерцю.
На щастя для Харитонова, вітру того дня не було. І без вітру йому було нелегко підніматися вгору: іноді, щоб не зісковзнути й не покотитися назад, він хапався за колючі гілки, й руки його були вже доволі подряпані. На додачу до цього вони були обморожені, так що особливого болю Харитонов не відчував. У нім жило тільки одне поривання – добутися до цього хреста, до вершини, а там уже можна перепочити. Виникла тверда впевненість, що там, за горою, йде зовсім інше життя, до якого і треба пориватися, заради якого він і пройшов тисячі кілометрів. І ось ця впевненість вела його вгору, штовхала в спину й у важкі миті утримувала від падіння, яке цілком могло виявитися згубним, і вже тоді ввесь сенс пройденого шляху Харитоновим дорівнював би нулю. Але була впевненість, і був сенс, і сенс був у тому, щоб досягти цієї вершини і, спустившись по іншому схилу гори, знайти те, заради чого на дорогу було витрачено сили й роки. І ось уже хрест було видно чітко, і його жовтий метал, можливо, навіть золото, блищав і тішив мандрівця своїм блиском, і вабив, і кликав до себе.
Піднявшись іще вище, Харитонов опинився на вершині відрогу тієї самої гори, й тут він ненадовго зупинився. І здивувався, побачивши, що недалеко від хреста виросла верхівка купола з червоною зіркою на маківці. І видно стало, що і хрест був продовженням маківки якогось іншого купола.
Ідучи далі, Харитонов вийшов на ледве примітну стежинку, й більше не виникало потреби хапатися за гілки дерев. Місцями стежина переходила у вибиті в камені сходинки, і підніматися по них мандрівникові було особливо радісно. Іноді він зупинявся, щоб озирнутися назад, кинути погляд на пройдений шлях, який оце щойно став його минулим. І бачив нескінченні смуги снігу та лісу, що йшли, напевно, і за горизонт, бо міста, з якого вони вийшли вдвох, видно не було.
Піднявшись на останню сходинку стежини, Харитонов опинився на вершині, й перед ним виросли високі дерев'яні храми: три храми, ближній із яких мав на куполі хрест, другий – зірку, а третій ішов у небо стрілою громовідводу. Далі, куди сягав погляд, росли ліси, стояли довгі дерев'яні будівлі з вузькими віконницями, а з-за дальнього храму виглядала краєм похилого даху приземкувата хатинка, у віконці якої горіло неяскраве світло.
Туди й рушив Харитонов утомленою ходою.
На стук вийшов низькорослий худий дідок із довгим сивим волоссям і бородою, одягнений у чорну рясу. Його зелені очі втупилися проникливо в мандрівця.
– Ти що – новоприбулий? – запитав він.
Спантеличений Харитонов замислився: а хто ж він дійсно?
Він пам'ятав, ким був до і під час війни. А потім? Потім він став мандрівцем, продовженням бікфордового шнура, який дотяг до цих місць, нервовим закінченням цього шнура.
– Так, – кивнув він, – новоприбулий я.
І сам здивувався цій дивно звучній мові, якою його запитали і якою він відповів.
– Ну заходь, – старий відступився, пропускаючи Харитонова, і зачинив за ним двері.
Тільки тепер мандрівець зрозумів, що на цій вершині не було снігу й повітря було тепліше.
Пройшли у досить простору світлицю з обштукатуреними стінами, на яких висіли фотографії, картинки й ікони у бляшаних окладах.
– Сідай, сину Божий, чи, може, тебе краще товаришем величати?! – запропонував-запитав старий.
– Товаришем… – кивнув Харитонов.
– Ну і як же, товаришу Божий, тебе звуть?
– Василь Харитонов.
–Їсти, мабуть, хочеш?
– Ні, – відповів Харитонов. – Я вже давно без їжі обходжуся.
– Ну, якщо ні, то пирогів із таком не буде, – старий беззубо всміхнувся. – А допомогти мені, старому рабові Божому, не погребуєш?
– А що у вас тут? Монастир? – запитав Харитонов.
– Ні, – відповів старий. – У нас тут останнє трихрам'я. Далі вже віри немає.
– Якої віри?
– Ніякої, – сказав старий. – Ні тієї, ні цієї.
Харитонов скинув собі під ноги речовий мішок і опустив погляд, відчуваючи втому, що накопичилася, тягар якої тиснув на плечі, руки, на все тіло.
– Ну, Василю, – прозвучав м'який єлейний голос старого. – Сам я піду, а ти приляж, відпочинь.
Пересилюючи втому, Харитонов підвівся із софи.
– Що допомагати? – запитав він.
– Ну, тоді ходімо! – сказав старий і повів Василя надвір.
Спершу підійшли до першого побаченого Харитоновим храму. Старий штовхнув важкі ковані двері – й вони відчинилися.
– Приберемо трішки, щоб до заутрені чисто було, – мовив повагом старий і, діставши із закутка мітлу, передав її Харитонову.
Сам узяв другу і тут же зашарудів нею по кам'яній підлозі.
Швидко вимели сміття й на дощечці винесли його на двір.
– Так, тут порядок. Ходімо далі! – сказав старий.
Підійшли до храму із зіркою.
– Ти-то, Василю, якої віри будеш? – обернувся до мандрівця старий.
– Невіруючий, – нехотя відповів Харитонов.
– Зовсім?! – здивувався старий. – А в уряд віриш?
– Ну, в уряд не можна не вірити.
– А в Леніна?
– Звичайно, вірю.
– А в кого більше: в Леніна чи в уряд?
Харитонов замислився. Старий був дивакуватий і цими химерними розпитуваннями спантеличив його.
– У Леніна, – нарешті відповів Василь.
– Ну от, товаришу Божий, а кажеш – невіруючий! – розвів руками старий. – От якраз і твій храм, що під зіркою.
Зайшли всередину. Підмели підлогу.
– Зачекай! – зупинив старий Василя, що зібрався було виходити. – А чого ж не вклонився своєму Отцю Вищому? Ходімо, вклонимося!
Підійшли до вівтаря. Старий запалив свічку й підніс її до іконостаса. І побачив при цьому мізерному освітленні Харитонов багато портретів і фотографій Ілліча, бачених ним іще в дитинстві, що запам'яталися зі сторінок підручників і газет, журналів і книг.
– Ну вклонися, вклонися ж йому! – бубонів неголосно, мов боячись розсердити когось, старий.
Аби вже якось змусити старого замовкнути, Харитонов тричі вклонився.
– Ну, тепер ходімо. Ще трохи залишилося, – так само неголосно сказав старий.
– І що ж тут, моляться? – вже коли
