Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
«А що там, товаришу, у вас доброго чувати? Король почвалав кудись і Понятовський також.»
Швед озирнувся, чи не підслухує хто. «Вістун дав знак, що якась частина надтягає.»
«Звідкіля?»
«Від сходу.»
«Від сходу?» - і старий Мручко зжахнувся.
Шведи напоготівлі стояли. А наші сиділи, як у Бога за дверима. Не знати було, де обозний, хто й над ким нині командує, чи обставлені фігури і чи між ними й табором є якийсь зв'язок? Годі було Мручкові встрявати в ті питання, бо й так усі тії Герцики та Горленки, вся козацька знать бісом на нього гляділа, навіть Орлик доповідав, що Мручко не туди пальці суне, де йому слід.
Пішов до своїх, будив і поставив на ноги.
Десь і Войнаровського стрінув. Картами забавлявся. Добрий чоловік, та надто легковірний і завигідний трохи пан.
Як почув від Мручка, що на щось заноситься, очуняв. По шаблі долонею вдарив і за пояс рукою мацнув, чи є пістоль. Тоді заспокоївся.
Так вони всі, ті пани з панів. Як треба, то вміють бути хоробрими, але передбачити небезпеку, це не їх діло. З тим на своїх людей здаються, а люди от, один на другого клопіт спихають, от, мовляв: я свою біду на другого зведу.
Недалеко гетьманського табору зупинилися. Буцім байдуже розмовляли з собою.
Мручкові люди з усіх сторін збігались. Теж буцім, от так собі, переспалися і проходжуються трохи. Мручко найшпаркішого вибрав.
«Твій кінь де?»
«В лузі пасеться.»
«Махай туди. Охляп сядь і гони в напрямі Очакова. Побачиш, що за біда до Бендер надтягає і вертайсь мерщій!»
Побіг.
Табор продрухувався. Буцім йому снилося, що хтось звідкілясь, по щось надходить і починав тривожитися. (Все таки на чужій землі стояли, непевно себе почуваючи.)
До суперечок приходило.
«Що-будь і тривожать людей. Все якусь небезпеку чують.»
«Совісти чистої не мають.»
«Хіба? А то, як сам султан казав, що приймає нас у гості, так значиться, прийняв.»
«За гетьмана бояться.»
«Комусь-то такого гетьмана треба. Старий і хворий.»
«Цар його, кажуть, конче до своїх рук дістати хоче.»
«Не вір! Цар не дурний. Знає, що хворого гетьмана живим не довіз би. Гетьман і тут ледве дише.»
Горленкові люди мишкували. Підслухували, як про гетьмана йшла мова і доносили, кому треба. Тут тільки й діла було, що плітки та доноси.
Звичайно - еміграція.
Вирви дерево з землі - зісохне, пересади - боліти стане.
Так і з людьми.
Тужили за рідною землею, за своїми, за ділом. Безділля псувало їх, зводило на манівці.
Шукали діла там, де його не було, в підшептах, плітках, в обмові. І ворогів добачували не в ворожому таборі, а між собою.
Призвичаєні до боїв і до боротьби, не могли довго витримати в спокою. Шукали, шукали і нараз зривалися й бралися за чуби.
До кровопроливу доходило.
«Нема кота, так розігралися миші», - говорив Мручко.
І дійсно, найгірша біда, що гетьманові ніяк було турбуватися табором. Наказного гетьмана не іменував і невеликий табір попадав у велике безладдя. З кожним днем у більше. Яка-будь вість, і починав шуміти.
Вість прилітала горобцем, а вибігала волом, і то басарабським, з довжелезними, гострими рогами.
Жінки не лагодили сварок, тільки збільшували лемент. До своїх чоловіків приставали, що вони тупоумні, лінюхи, гевали, що не пильнують діла.
«Біда тобі, воле, як тебе корова коле», - говорив тоді Мручко. І тепер козаки й козачки, почувши, що хтось завідкілясь надходить, загомоніли. «Безголов'я. Ніхто нами не піклується. Ворог нас, як рибу в сак, загорне, і ніхто навіть пальцем не кивне.»
«Тоді любить і сват, коли добре мається брат.» «А коли бідний, то забуде брат рідний.»
«Забігали в нас ласки, як були в добрі, а тепер - промишляйте самі.» «Воно так: не лижи мені губ, як солодкі, а як гіркі.» «Солодкі я сам собі оближу.»
«Треба це гетьманові сказати. Що з того, що він хворий. Нехай щось робить, хай радить, хай наказного гетьмана на своє місце настановить.» «Сказати йому це, негайно сказати, бо пропадем!» І перли до гетьманського намету.
Мручко спиняв: «Чи ви подуріли, чи зроду розуму не мали? Хочете ясновельможного на совісті мати?»
«Кожному життя миле. То ми маємо ним турбуватися, а він нами ні?» «Добре дядькові, то й про Бога забув.» «Старшина забула про народ.» «Дообід ложка, а по обіді що?..»
«Вони все так. Як потопа, то сокиру давав, а врятуй, то й топорища шкодує.» Мручко скипів. «Ви тільки на язик кріпкі, а розумом кепські. Розходіться, бо вас ще й розуму провчу.»
Надбіг Гордієнко й до своїх запорожців промовив.
Удвійку якось заспокоїли людей. Купками розходилися і гоготіли.
«От тобі, батьку, народ!» - нарікав Гордієнко.
«Десь шведи, як люди, а ми товпа.»
Збоку Горленко зиркав на них.
«Це на його млин вода», - завважив Гордієнко.
«Еге ж! - притакнув Мручко. - Є такі, що раді б, щоб гетьман скорше сконав. Свербить їх до булави долоня. Ех, люди, люди!»
44.
Той, що його Мручко на звіди післав, прибіг. Мов із окропу вискочив, мокрий, задиханий.
«І що?» - спитав Мручко.
«Московський відділ іде.»
«Московський відділ? Тут, на турецькій землі?»
Сто гадок перебігло йому по мозку. Сто перша вбилась, як цвяшок...
Мабуть, по гетьмана. Висока Порта згодилася видати і йдуть, щоб забрати.
«Бережись!» - гукнув на своїх.
«Бережись!» - загуло кругом, і невеличкий, але добрий відділ виріс як з-під землі. Кріси в руках.
Гордієнко до своїх поскочив. За часок січові чуприндарі чвірками наступали.
Земля під ними дудоніла.
Розгукана юрба подалась і принишкла.
Побачила силу. Хоч невелику, але зорганізовану. Це найкращий лік на її хандру...
Сила.
Мручкова сотня і Гордієнкові запорожці відділами гетьманський намет околили.
Надійшов Горленко: «А це що?»
«Нічого, не тривожтеся, будь ласка. Це от так собі...»
«На своїх людей бити хочете?» «Покищо ні. А як треба, то й битимем.» «Не розумію вас.»
«Нема що багато розуміти, - гукнув до нього Гордієнко. - Якийсь московський відділ надтягає.»
«Московський відділ, сюди? А то ж як?» «За вами йде, щоб передати цареві», - кинув йому Мручко. Горленко не допитувався більше. Повернувсь і до своїх почвалав. За хвилину і горленківці невеличким чотирокутником як мур стояли і Герцикові і Орликові козаки також. Табор прочуняв, протер очі - і до оборони зірвався. «По наших трупах візьмуть!» «Хай лиш спробують, дамо їм бобу!» «Коли битися, так явно, а як гинути, то славно.» Хтось затягнув: «Шаблі наші поржавіли.»
Хтось підхопив, від
