Джейн з Ліхтарного Пагорба - Люсі Мод Монтгомері

Поїздка Джейн із татом до Монреалю була чудовою.

— Приємно думати, що ми помолодшали на годину, — сказав тато, перевівши у Кемпбелтоні[75] свій годинник на годину назад. Він казав такі речі впродовж усієї дороги.

На станції у Монреалі Джейн притиснулася до тата.

— Татусю, коханий…, але ж я повернуся наступного літа. Ти ж знаєш.

— Звичайно, — сказав тато. А тоді додав:

— Джейн, от трішки грошей для тебе. Думаю, ти на Веселій, 60 не дістаєш аж надто багато кишенькових?

— Зовсім їх не дістаю… Але яки ти їх наскладав, тату? — Джейн глянула на банкноту, які він вклав їй в долоню. — П’ятдесят доларів? Тату, це ж дуже багато.

— Цей рік видався у мене вдалим, Джейн. Редактори були щедрими. І взагалі…, коли ти зі мною, я пишу більше…, відчуваю, що деякі мої старі амбіції за минулий рік воскресли.

Джейн, яка всю свою левину нагороду витратила на речі для Ліхтарного Пагорба і гостинці для знайомих дітлахів, сховала гроші до торбинки, вирішивши, що вони їй придадуться на Різдво.

— Життя, будь до неї милосердним…, хай любов ніколи її не покине, — сказав Ендрю Стюарт, дивлячись услід поїзду, що від’їжджав до Торонто.

Джейн виявила, що бабуся наново обставила її кімнату. Зайшовши туди, вона побачила пишноту рожевого та сірого кольорів замість давньої тьмяності. Сріблястий килим…, мерехтливі завіси…, крісла, наново оббиті жакардом…, меблі кремового кольору…, рожеве шовкове покривало на ліжку. Стара ведмежа шкура, — єдина річ, що їй насправді подобалася. — зникла. Так само, як колиска. Велике дзеркало було замінене іншим, круглим і без оправи.

— Як тобі це подобається? — насторожено спитала бабуся.

Джейн згадала свою кімнатку на Ліхтарному Пагорбі, з голою підлогою і старосвітським білим ліжком, покритим клаптиковою ковдрою.

— Дуже гарно, бабусю. Дуже дякую.

— На щастя, — сказала бабуся, — я й не очікувала надмірного ентузіазму.

Коли бабуся вийшла, Джейн повернулася спиною до усієї тієї розкоші і підійшла до вікна. Єдиним, що єднало її з домом, були зорі. Питала себе, чи дивиться на них тато…, ні, звичайно, він ще не встиг повернутися додому. Але там вони всі на своїх місцях…, Полярна зірка над Сторожовою Вежею, іскристий Оріон над пагорбом Великого Доналда.

І Джейн зрозуміла, що відтепер вона вже ніколи не лякатиметься бабусі.

— Ой, Джейн! — сказала Джоді. — Ой, Джейн!

— Я певна, Джоді, що ти будеш щасливою з леді Тайтус. Вони трохи старомодні, але такі добрі…, а ще у них чудовий сад. Більше тобі не доведеться робити сад із зів’ялих квітів. Побачиш, як цвіте їхня знаменита вишнева алея…, я ніколи цього не бачила.

— Це як прекрасний сон, — сказала Джоді. — Але, Джейн, мені ненависна наша розлука.

— Ми будемо проводити разом літо замість зими. Тільки й усього, Джоді. І це значно приємніше. Будемо купатися… Я навчу тебе плавати кролем. Мама каже, що її подруга, місіс Ньютон, візьме тебе з собою аж до Саквілла, а там тебе зустріне міс Джастіна Тайтус. Ще мама вибере тобі одяг.

— Мені здається, що це як потрапити до раю, — сказала Джоді, затамувавши подих.

Джейн дуже сумувала за Джоді, коли вона поїхала, але життя тривало далі. Тепер їй подобалося у Сент-Агата. Вона полюбила Філіс, а тітка Сильвія сказала, що ніколи не бачила такого соціального розквіту дитини, як у Вікторії. Тепер дядько Вільям не міг її збити з пантелику, питаючи про столиці. Дядько Вільям почав думати, що Вікторія має якусь Божу іскру, а Джейн виявила, що дядько Вільям їй доволі симпатичний. Що ж стосується бабусі…, то Мері сказала, що їй аж на серці добре робиться, коли вона бачить, як міс Вікторія протиставляється старій леді.

— Не те, щоб вона вступала з нею в суперечку. Але мадам не може так настояти на своєму, як вона звикла. Ніщо з того, що вона каже, вже не коле міс Вікторію. І вона через це шаліє! Я сама бачила, як вона зі злості аж збіліла, коли сказала щось направду їдке, а міс Вікторія цілком чемно їй натякнула, тільки вголос не сказала, що більше вона не переймається криком нікого з Кеннеді, хай би що вони казали.

— Я б хотів, щоб міс Робін вивчилася такої штуки, — сказав Френк.

Мері похитала головою.

— Для неї вже запізно. Вона надто довго була під п’ятою старої леді. Ніколи за все своє життя не пішла проти неї, окрім того одного разу, за який і досі кається. Ну, так вони кажуть. А взагалі вона кішка іншої породи, аніж міс Вікторія.

Одного листопадового вечора мама вибралася до Приозерних Садів у гості до приятельки і взяла Джейн з собою. Джейн дуже тішилася з того, що побачить свій будинок. Чи він уже проданий? Неймовірно, але ні. Джейн одлягло від серця. Вона так боялася цього. Не могла зрозуміти, як це такий любий їй будинок нікому іншому не сподобався. Не знала, що будівельна фірма вирішила, — було помилкою зводити невеликий дім у Приозерних Садах. Ті, що могли мешкати в цьому районі міста, воліли великі будинки.

Хоча Джейн аж до кінчиків пальців втішилася тим, що її будинок не продано, то все ж непослідовно образилася, бо не було в ньому ні освітлення, ні опалення. Через будинок ненавиділа близьку зиму. Тоді його серце муситиме боліти від холоду. Вона сиділа на сходах, дивилася на вогні, що загорялися у Садах і хотіла, щоб вони засяяли в її будинку. Як мертве буре листя, все ще учеплене за дубове гілля, шелестіло у вітряну ніч! Як вогні на березі озера мерехтіли крізь крони дерев у яру! І як вона ненавиділа, так, справді ненавиділа того, що мав купити цей будинок.

— Це несправедливо, — сказала Джейн. — Ніхто не любитиме його так, як я. Він насправді належить мені.

За тиждень до Різдва Джейн за гроші, які дав їй тато, купила все потрібне для фруктового кекса і приготувала його на кухні. Потім відіслала кекс татові. Вона ні в кого не просила дозволу, просто взяла і зробила. Мері тримала язик за зубами і бабуся ні про що не довідалася. Але, якби й довідалася, Джейн однаково вчинила б так само.

Ще одна подія зробила тогорічне Різдво пам’ятним для Джейн. Відразу ж після сніданку Френк прийшов сказати, що хтось викликає міс Вікторію по далекому міжміському зв’язку. Джейн здивовано пішла до