Джерело - Айн Ренд
— Мені прикро, — сказала місіс Вейн Вілмот, — але я не звикла мати справу з людьми, які абсолютно не здатні мислити раціонально. Я цілком упевнена, що знайду купу видатніших фахівців, які з радістю працюватимуть для мене. Мій чоловік спершу не погоджувався залучати вас, і мені прикро визнати, що він мав рацію. Вдалого вам дня, містере Рорк.
Вона підвелася з достоїнством, але, виходячи, грюкнула дверима. Він змахнув фотографії назад у шухляду столу.
Містер Роберт Манді прийшов до Рорка у березні за рекомендацією Остіна Геллера. Голос і волосся містера Манді були сірі, мов сталь, але очі він мав блакитні, лагідні й журливі. Він хотів звести будинок у Коннектикуті та розповідав про це трепетно, наче юний наречений чи людина, яка намацала свою останню потаємну мету.
— Це не просто будинок, містере Рорк, — мовив він із боязкою сором'язливістю, наче говорив зі старшою і видатнішою людиною, ніж він сам. — Це наче… наче символ для мене. Це те, на що я чекав і заради чого працював усі ці роки. Так багато років… Я повинен вам це сказати, тому ви зрозумієте. Зараз у мене багато грошей, так багато, що можна про них і не думати. Я не завжди їх мав. Можливо, вони прийшли запізно. Я не знаю. Молодь думає, можна забути те, що діялося, поки ти здобував бажане. Але це не так. Дещо таки залишається в пам'яті. Я завжди пригадуватиму, як був маленьким хлопчиком — у маленькому містечку, далеко в Джорджії, там це було — і як я був на побігеньках у лимаря, і дітлахи сміялася, коли повз мене проїжджали екіпажі, забризкуючи грязюкою. Уже тоді я вирішив, що одного дня матиму власний будинок, такий будинок, біля якого зупинятимуться екіпажі. А потім, хоч як часом було важко, я завжди думав про цей будинок, і це мене рятувало. Пізніше настали роки, коли я боявся цього — міг звести будинок, але боявся. А тепер час настав. Ви розумієте, містере Рорк? Остін сказав, що ви саме та людина, яка зрозуміє.
— Так, — палко підтвердив Рорк, — я розумію.
— Там, неподалік мого рідного міста, — продовжував містер Манді, — є одна місцина. Маєток на цілий округ. Рендолф-плейс. Старий плантаторський будинок, таких більше не зводять. Інколи я доставляв туди різні речі, до чорного входу. Такий будинок я хочу, містере Рорк. Точнісінько такий. Але не там, у Джорджії. Я не хочу повертатися. Просто тут, біля міста. Я купив землю. Ви повинні допомогти мені облаштувати ділянку точнісінько так, як в Рендолф-плейс. Ми посадимо дерева і кущі таких сортів, як у Джорджії. Квіти й таке інше. Ми знайдемо, як їх виростити. Мені байдуже, скільки це коштуватиме. Звісно, тепер у нас будуть електричні лампи та гаражі, а не карети. Але я хочу, щоб ліхтарі було стилізовано під старовинні, а гаражі нагадували стайні. Усе точнісінько, як було там. У мене є фотографії Рендолф-плейс. І я купив дещо з їхніх старих меблів.
Коли Рорк почав говорити, містер Манді слухав з увічливою задумою. Здається, слова його не обурювали. Вони до нього не доходили.
— Хіба ви не бачите? — казав Рорк. — Ви хочете побудувати пам'ятник, але не собі. Не своєму життю чи вашим власним досягненням, а іншим людям, їхній над вами зверхності. Ви не кидаєте виклик їхній зарозумілості, ви її увічнюєте. Ви не тільки не заперечуєте її — ви назавжди її визнаєте. Чи будете ви щасливим, якщо до кінця життя замкнетеся у цих позичених стінах? Або ж якщо нарешті звільнитеся і побудуєте новий дім, по-справжньому свій? Вам не потрібен Рендолф-плейс. Вам потрібно те, що за ним стоїть. А за ним стоїть те, з чим ви боролися все своє життя.
Містер Манді байдуже слухав. І Рорк знову відчув розгублену безпорадність перед нереальністю: не існувало такої людини — містера Манді; були самі лише рештки давно померлих людей, які колись населяли Рендолф-плейс; не можна виправдовуватися перед останками чи переконувати їх.
— Ні, — нарешті мовив містер Манді. — Можливо, ви маєте рацію, але це зовсім не те, чого я хочу. Я не кажу, що ваші аргументи неправильні, вони звучать як слушні аргументи, але мені подобається Рендолфплейс.
— Чому?
— Просто тому, що подобається. Просто тому, що це те, що мені подобається.
Коли Рорк сказав, що йому варто звернутися до іншого архітектора, містер Манді неочікувано заперечив:
— Але мені подобаєтеся ви. Чому ви не можете збудувати мені дім? Хіба вам не все одно?
Рорк не став пояснювати.
Згодом Остін Геллер сказав йому:
— Я так і думав. Я боявся, що ти відмовиш йому. Я не докоряю тобі, Говарде. Але він такий багатий. Це так тобі допомогло б. І, врешті-решт, тобі потрібно якось жити.
— Тільки не так, — відповів Рорк.
У квітні до Роркового бюро зателефонував містер Натаніель Янсс із компанії з торгівлі нерухомістю «Янсс-Стюарт». Містер Янсс був відвертим і прямолінійним. Він заявив, що його компанія планує будівництво невеличкого офісного центру — тридцять поверхів — на Нижньому Бродвеї, і що він не повівся б на Рорка як архітектора, насправді він більш-менш проти нього, але його товариш, Остін Геллер, наполіг, щоб він зустрівся з Рорком і поговорив із ним; містер Янсс був невисокої думки про Роркові роботи, але Геллер просто зацькував його, тож він вислухає Рорка, перш ніж ухвалити рішення — що Рорк може сказати із цього приводу?
Рорк багато що міг сказати. Він говорив спокійно, і спочатку це було нелегко, тому що він хотів звести цей будинок, тому що мав бажання вирвати в містера Янсса цей будинок під прицілом пістолета, якби він його мав. Але за кілька хвилин усе стало просто і легко, думка про пістолет розвіялася, як і його бажання зводити цю споруду; йшлося не про замовлення, яке потрібно було отримати, і не про нього самого як про архітектора; він лише говорив про будинки.
— Містере Янсс, коли ви купуєте автомобіль, ви ж не хочете трояндових гірлянд над вікнами, по леву на кожному крилі й ангела на даху. Чому?
— Це була б дурня, — заявив містер Янсс.
— Чому це була б дурня? А я думаю, це було б прекрасно. Крім того, Людовик ХІУ мав схожу карету. А те, що пасувало Людовику ХІУ, згодиться і нам. Ми не повинні бігти за поспішними інноваціями і поривати із традиціями.
— Ви до біса добре знаєте, що не вірите у таку
