Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Невже ви справді вірите, що ратушу можна відбудувати? – наважилася запитати Ірина. – Хіба це реально?
– Я покладаюся на себе. На себе й на двох-трьох людей, з якими познайомився останнім часом. Треба тільки зрушити цю ідею з мертвої точки, а далі піде. Будівлю відновити – це реально, ми радилися з фахівцями. Зрештою, вже й були спроби. Це, звісно, потребує великих коштів і огром зусиль…
– А скульптури як відновити?
– Є деякі копії. А тих, що немає, – зробити. Або встановити де-не-де фантоми-міражі, сучасні конфігурації зі скла та дроту. Який-небудь талановитий авангардний митець щось придумає. Ті фігури там ніби й будуть і ніби й ні. Залежно від освітлення, пори дня чи ночі, снігу, дощу. То виринатимуть чіткі й помітні, то губитимуться в повітрі. Я їх уже бачу в уяві. Тепер ще треба знайти художників-однодумців. Тут, у Бучачі, має бути музей Пінзеля. Весь Бучач – це місто-музей Пінзеля. Пінзель і Бучач – як Моцарт і Зальцбург.[38]
– А Львів?…
– А Львів і Пінзель – як Відень і Моцарт.
Удруге за час їхнього знайомства стався з Яном Кумпою напад красномовства. Найважливіша, мабуть, для нього тема. Ірина цей піднесений стан добре знає.
Вже майже біля Львова пролунав дзвінок. Ян вислухав когось уважно, тоді сказав:
– Вашу наполегливість – та й у мирне річище. Гаразд. Хоч зараз. Тільки так: я сам і ви самі, без супроводу. Тоді в мене… – Глянув на годинник. – За годину.
– Хто це? – несподівано для себе запитала Ірина. Наче мала право.
– Наш знайомий Богдан, – відповів Ян, він не помітив претензійного тону.
Вона ніколи нікого не запитувала «хто це?» і не розуміла, коли пхаються з такими запитанням, а тут у самої вихопилося.
– Осені прихід – це як вода. Вмиєшся – і всі твої думки новими стануть.
– Що? – не второпав Ян Кумпа.
– Це Такубоку, Ісікава Такубоку. – Ірина сховалася за японця, перевела на нього розмову.
– А, – промовив Кумпа. – Танка…
– Фігасє! – як каже молодняк! – вигукнула Ірина. – Ви любите східну поезію?
Ян повагався, але не втримався, засміявся.
– Я бачив книжку на задньому сидінні, гортав її, поки ви виходили на заправці. Ех, міг би дещо приховати, заробити додаткові бали, ні?
Він довіз її додому. Нічого істотного не сказав, навіть банального «здзвонимося» чи «до зустрічі!». Подякував за подорож, та й усе. Вона пішла до брами, витягла ключі, озирнулася. Він чекав, поки вона зайде всередину, дивився їй услід. Вона кивнула: їдьте вже!
14. Київська траса
…Покручені стовбури старих присадкуватих лип блищать проти місяця масним графітом. Нічний вітер ворухнув гілки, обсіяні краплями дощу, облямовані місячним сяйвом, – і на землю з тихим шурхотом посипався кришталь. Ірина наче в епізод якогось фільму випадково потрапила.
Пружно вгинається під ногами набрякла земля, вода заповнює заглибини, засмоктує взуття – кросівки чи туфлі? – не може глянути собі під ноги. Лише чує: холодне болото хапає вже за щиколотки й відпускає неохоче, з огидним чваканням.
Ірина тримає над головою парасолю, прислухається до бубоніння за стіною – облупленою, вимуруваною бозна-коли, з проломом посередині. Вона вже двічі гукала Яна. Це ж його голос там щось монотонно мимрить! Що він там робить, у зруйнованому костелі? Молиться? До когось говорить? Невже не бачить, яка негода насувається? Зараз почнеться щось неймовірне.
Кликала його під парасолю, а у відповідь – нерозбірливе шамрання. Вже й не впевнена, що то був його голос. І тільки рясно скрапує згори, із залишків склепінь, з вузеньких перетинок між трьома отворами в затьмарене небо, з віття дерев над головою. Вони переплелися корінням з каменем уцілілих стін.
Дощ набирає звуку й сили. Гуготіння потужної хлющі над головою й навколо. Раптом – оглушливий гуркіт. Надломилися мури, наче в розбитому дзеркалі, гігантська тріщина прошила будівлю, задвигтіла земля під ногами. Нема за що вхопитися, щоб не впасти. У порожніх отворах зруйнованих склепінь запали навскіс фіолетові хмари. Наче хтось збив кінокамеру: об’єктив хитнувся, вирівнявся, небо повернулося на місце – і знову хмари зсунулися, тепер у протилежний бік.
– Я-а-а-не-е!
Шум дощу у відповідь. Вона ступила кілька кроків, висмикуючи ноги з просотаних вологою рівчаків і гублячи туфлі – таки туфлі на ній, – одну, а тоді й другу. Холод скував передпліччя, вона ледве тримала парасолю, вчепившись у неї обома руками. З монотонного шурхотіння виокремився звук, неначе віддалік ледь чутно били дзвони.
Прислухалася: справді дзвони. І така далека-далека мелодія на чотири ноти, висхідна, трембітою з гір. Вона її вже чула колись. Дзвони, трембіта і щораз потужніший гул.
Перед очима щойно був пролом у стіні – він щез. Піднесла парасолю – і серце зупинилося: пролом пішов під воду, а стіна топилася, просідала в розбурханих хвилях ставка. Дзвіниці вже нема, вода, що вийшла з берегів, кипить, ковтає дзвони, але їх однаково чути. Вони гудуть і з-під води. Велична споруда гойдається приреченим човном, а вода прибуває й прибуває, аж поки вихлюпується трьома потоками вгору, ламаючи залишки перетинок на колишньому склепінні. Костел зникає під водою.
…Шумів телевізор. Удосвіта канал не працював, на сірому екрані стрибали рисочки. Гуло, наче й не засинала за вікном швидкісна автотраса.
Рука затерпла, заніміла – груба біла змія на простирадлі поруч. Хоч бери її та штрикай голкою, щоб вона знову стала рукою. Кроворух поновився сам собою – тисячі дрібних голок уп’ялися в пальці, погнали тепло до плеча. Ірина змусила себе підвестися, щоб знову не поринути в сон, не опинитися там, де щойно була. Вимкнула телевізор, випила води біля вікна на кухні, дивлячись на порожню вулицю. У небі висів неспокійний місяць із її сну. Тривога не танула, наче щось сталося, а вона не знає, що саме. Послухала на порозі Соньчиної кімнати спокійне дихання доньки, повернулася до себе. Розгорнута під настільною лампою книжка залишила Ірину байдужою, читання не йшло до голови – нічне видиво стояло перед очима. Сіра вода трьома вулканами вихоплюється з костелу, бурлить і заспокоюється, поглинувши все. Лише тихо тремтить олив’яна поверхня, освітлена місяцем.
Очі стуляються, вимикач сухо клацає, кімната поринає в темряву.
«За попередньою