Осиний мед дикий - Ірина Савка

— Ты у меня попляшешь, ты меня запомнишь, стерва! — кричав з піною біля рота і стріляв, вилупивши дикі очі.

Розхристана Ганка бігла городами. Гостре листя шмагало її по обличчі, підкошувалися ноги. Жінка з розгону впала у високе бараболиння, розпласталась на землі і важко дихала. «Добре, що то Зозулишин город, значить, я вже далеко», — подумала мимоволі. Підвелася і, пригинаючись, заскочила до хати. Марина чула стрілянину, тому їй не довелося нічого пояснювати. Зозулиха закрила Ганку в льосі під дровітнею, ще й ступу засунула на ляду. Цілий день топтав Смородін городи, та слід втікачки мовби розтанув у повітрі. Ходив по подвір’ях в надії щось вивідати, але не всі знали, що сталося.

— Я тебя найду, ты меня запомнишь… — шептав собі під ніс, час від часу хапаючись за кобуру пістолета.

А Ганка разом з Мариною вирішували, де краще перечекати гнів уповноваженого. Здогадувалися, що найбезпечніше Ганці буде на власному городі, у тій самій кукурудзі. Марина дала їй кусень хліба, шматок сала, і втікачка затемна прокралася на свій город. Три дні сиділа там. Вичікувала, що от-от прийде за нею наряд міліції… Крадькома спостерігала за чоловіком і дітьми, які спокійно собі гралися і, коли мама забрала дітей на полуднє, щоб погодувати, а Славко пішов до млина, твердо вирішила: «Вертаюся додому. Треба обіпрати дітей, зварити їсти… Чого я маю боятися у своєму домі?» Та й пішла до хати. Намочила шмаття, начистила картоплі і взялася до прання. Пральна дошка невдоволено бурчала під руками. Ганка швиденько попрала дитячі лашки і хотіла відчинити двері, щоб вилити воду. Але щойно відхилила їх, як побачила чорний чужий запилюжений чоботисько, а за ним — Смородіна, який нахабно посміхався, викрививши тонкі губи.

— Ну что, попалася, сволочь? Ты мне за все ответишь!

Ганка відскочила і стала за цебриком, у якому прала. Біла хустина з’їхала на потилицю, відкривши вуха з гарними сережками-підківками. Жінка сахнулася, намагаючись вирватися від Смородіна, який хижо вчепився пальцями в сережки і тягнув її голову до себе. Він шарпнув з усієї сили. Ганка зойкнула. Уповноважений тримав у руках сережки. Кривавили розірвані подушечки вух. Жінка плакала від страху і приниження. Кров великими краплями скапувала на стареньку кофтину. Сам Смородін на мить розгубився, а потім спересердя бовтнув сережками в цебрик. Зло зміряв заплакану жінку поглядом і процідив:

— Жыви и помни! — пішов геть і так хряпнув дверима, що аж задзвеніли шибки. Ганка впала на землю, ридаючи. Пекли вуха, сльози змішувалися з кров’ю, а в душі жевріла радість, що вціліла, лишилася коло дітей, у своїй хаті. Намацала у цебрику сережки, які, на диво, не поламалися. Поклала їх до малого горнятка і поставила на поличку. Промила сироваткою вуха, помолилася за те, щоби Бог додав розуму недругам нашим, і подякувала Йому за ласку. А тоді пішла за дітьми, щоби вернути їх додому.

Повітря загусло від спеки так, що важко було рухатися і дихати. Сапи безвольно дзенькали об сухе груддя. Листочки коксагизу покрутилися, обпечені сонцем. Жінки з закіптюженими обличчями, але в біленьких хустинках, цюкали землю.

— Боже, як пече! Слухай, Галю, ти вже, як згорена коцюба.

— А ти, думаєш, ліпша?! Все, йду по воду.

— Куди? До тої стоячої калабані? Кажуть, що Стефан там корости набрався.

— Вже гіршої корости, ніж той костогриз, не буде.

— Чекай, ще з нього зроблять тобі боти на високих обцасах, чорні, блискучі. Будеш як модна пані.

Жінки ледве розтуляли губи, щоб підтримувати розмову, поки Галя принесла теплу, відстояну воду. Ціле відро! Обливали пазухи, мили обличчя, засукували доверху легкі спідниці, оголюючи білі ноги.

— Ой, дивіться: руки, як ті огарки, а ноги білі, мов свічки.

— Тю, таке скажеш… Свічки! Як цукор — білі і солодкі. Хіба тобі Василь цього не казав?

— Дурна ти, Нелько, все щось вигадаєш!

— А що, позасихаємо тут і ніхто на нас не гляне…

— Ой служив я в пана, та й на перше літо, заслужив я в пана курятко за літо… — почали жінки через силу, а потім пісня розпросторила крила, ніби змагалася зі спекою.

— Я не тво-о-о-я мила, я колгоспна ко-о-о-била, — затягла Леська гарним альтом. Сапи спересердя дзвонили, додаючи снаги.

— Все, обід! — Катерина кинула своє знаряддя і потягнулася до вереньки[17].

— Дівки, може, ще з годину пооремо?

— Ні, ця година наша…

— Хоч би деревина яка, хоч би голову в тінь… — перемовлялися між собою і важкими руками розкладали наїдки.

— Катерино, багато поташу додаєш до тертюхів.

— А чо?

— Та позеленіли.

— Бабо, а ваші паляниці шо, ліпші? Можна ґулі ними набивати.

— О! Дивіться, які в Маланки огірочки! І цибуля яка розкішна!

— Досить перегризатися, їжте, що Бог послав.

— А яєчка недоварені, юшечка тече з них…

— Але їдкі ж ви, баби!

— Ой, хіба тут лагідним будеш…

Молодиці порозстібали пазухи, витираючи з них рясний піт. Знеможено розпластали стомлені тіла на мулькій грудкуватій землі. Дивилися впівока на мерехтливе від спеки поле. Раптом усі прикипіли очима до землі. Між розпростаних ніг зміїлася невеличка круговерть куряви. Не було вітру, пекло полудневе сонце, а вона танцювала, підбираючи сухі стебельця і дрібний порох. Жінки посідали і заворожено спостерігали за дивним танком. Щоб зупинити рух того химерного візерунку, Зонька кинула камінець у центр кола, ще й пожартувала: