Осиний мед дикий - Ірина Савка

на плиті в дитинстві. Вони були круглі, жовті і важкі. Ними можна було товкти ґулі на чолі, але це були смаковинки для повоєнних дітей, які не мали ні харчу, ні одежі. А ще їй на все життя запам’ятався смак карамелі з розлізлим повидлом, що склеювало солодкі подушечки в суцільну масу. Продавець, вуйко Яндрух, залізною лопаткою колупав це місиво і кидав на вагу в сірий грубий обгортковий папір, а вони, діти, обережно ховали за спиною яйце чи два, щоб розрахуватися…

То що, їм знову треба буде повертатися до цих кукурудзяних глевчаків? Пенсія куценька, хоч має дві освіти. Гречка захмарно дорога, масло тільки по святах — більшість пенсіонерів знову чекала післявоєнна дієта. От і пливуть тисячі скривджених та обділених до своїх місцевих судів за правдою. Але чи…

На вулиці перед судом стояв великий натовп людей. Аж жахнулася — море сивеньких голів, жіночих і чоловічих. Жінки, як голубки, закрутили тугенькі вузлики на потилиці, ніби збирали докупи свої жалі чи літа. Чоловіки — лисі, срібні, в брилях чи кашкетах, в одязі з «гуманітарки». Ось моє покоління, думала Марія. А скільки з них уже не прийде сюди…

При вхідних дверях стояли чотири дебелі парубки в камуфляжних костюмах і червоних беретах. До приміщення нікого не пускали. Немилосердно пекло сонце. Минуло понад годину, і в натовпі хтось несміливо почав висловлювати незадоволення.

— Та пустіть хоч до будинку! Скільки будете нас морити? — чулося боязке і поодиноке.

Котрийсь із парубків, що стояли на вході, прогнав старого, який не витримав стоми і оперся на шибу великого вікна.

— Відійдіть, дядьку, від вікна. Спирайтеся на палицю, бо ще скло видавите.

Очі в чоловіка були червоні, запалені — від образи чи від слабості.

— Синочку, пусти мене, я маю ішемію серця, можу впасти, — проситься десь із середини натовпу жінка з видубленим вітром обличчям, у білій легкій хустинці.

— Цьоцю, не придурюйтеся, ви ще мене пережиєте, — це вже інший червоноберетник, який, слава Богу, має сите, молоде і рожеве лице.

— Чи ви здуріли? Чим дряпаєтеся? Ви мені руку подерли до крові! — вже кричить жінка з черги, а з її руки й справді червоною смужкою цебенить кров.

— Вилазьте, бо всіх вимажете! — кричить інша.

— А я, щоб я знову стояла ззаду?! Я вже більше години стою і була майже біля дверей. То маю починати все спочатку?

— Чоловіче, не тикайте мені палицею по ногах, я ж не в чоботях!

— Люди, не сваріться, всі пройдемо, як не попадаєм. Хіба маємо вибір?

Нарешті парубки виконують іншу команду: запускають до приміщення по п’ять осіб нараз. І далі — черги до інших кабінетів: до одного, до другого, до третього…

Молоденька юристка сиділа під вітродувом і приймала документи. Старенькі поштиво схиляли голови перед цією юною істотою, боячись, щоб не завернула куди ще раз. Марія Іванівна зайшла до кабінету, мабуть, порушивши якесь правило, бо перед юристкою горбатилася інша прохачка.

— Вийдіть за двері, — процідила молодиця металевим голосом, — не можу ж я вас усіх купою приймати.

«Воно юридично, напевно, правильно, але є ще інші закони, закони ввічливості, людяності», — подумала Марія Іванівна, але тільки й сказала, що:

— Вибачте…

Теж не хотіла дратувати молоду пані, котра випещеним руками швидко перебирала її папери.

— У вас нема довідок і копій до них. Прийдете іншим разом, — буркнула та у відповідь.

— Дякую, — ледь стрималася Марія Іванівна і вийшла в коридор.

Там вона випадково зіткнулася з Миколкою, своїм учнем, який працював тут чиновником.

— Добрий день, — привіталася.

Проте Микола дивився кудись понад її головою і ніби й не помічав. Чулася винною, наче чогось йому не додала. В горлі гірчило, лицем стікав піт. Ледве вийшла на вулицю. Вона, на щастя, ще без палиці, але вже без надії…

— Ви додому, Маріє Іванівно? — це сусід Петро, котрий теж був у натовпі, а вона його й не помітила.

— Так, Петрусю.

— То ходімо разом, поруч, легше буде.

Йшли до рідних обійсть мовчки, кожен тамував свою образу.

Сережки

Літня неділя для селян завжди була коротким перепочинком. І ця теж. Після служби Божої на Славковім подвір’ї, яке було через дорогу від церкви, зупинилося кілька людей: Гілько Смачило, котрий добре знався на політиці, розповідав останні новини. Журилися, що нова влада прийшла не з добром, а тільки посилила страх, і ніхто не знав, як буде завтра. По селах валандалися «уповноважені», знущалися і глузували з селян, накладали великі податки без жодних на те причин. Арештовували, заставляли по-рабськи коритися.

Поки люди говорили, Ганка встигла зварити вареники і з полумиском винесла їх у двір. До вареників одразу з’явилися невелика плящина вишняку, сир зі сметаною, молода цибуля і смачний домашній хліб із солом’яних кошиків. Все розложили на чистому обрусі, накривши ним пухнастий спориш. Сиділи на траві і жартували у своїй журбі, по-недільному звільнені від турбот.

Ніхто не сподівався в цей час побачити тут Смородіна, котрий був уповноваженим у їхньому селі. А той зайшов крадькома, з-за спини, і гаркнув:

— Здравствуйте!

Чоловіки розгубилися, замовкли. Ганка, яка тримала в руках рушник, опам’яталася першою.

— Трастуйтє, трастуйтє! — визивно відказала з недобрим блиском в очах. — Навіть у неділю не даєте вільно дихнути.

— Что ты сказала, дрянь?!

Смородін, якого в селі називали СмЕродін, або, зі злості і тихенько — Смерід, узявся розстібати кобуру пістолета. Ганка зірвалася на ноги і притьма помчала на город, у кукурудзу. Смородін стріляв навмання.