Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
До кімнати увійшла молодесенька й дуже гарна дівчина, в сніжно–білому халаті і з тацею на руці. Вона видалася Андрієві янголом, що спустився несподівано з неба опівночі в цю підозрілу, наповнену тоскною тривогою кімнату. Таця була заставлена шклянками, пляшками пива, й вина, і крем–соди, наповнена шоколадом і тістечками.
— Вам пива? Вина? Крем–соди? Чи?… — заграсувала дівчина до слідчого ніжним, грудним голосочком, як голубка, кинувши скоса ледве вловимий погляд на Андрія.
Слідчий узяв пляшку пива й бутерброд. Пожартував щось з дівчиною, наговорив якихось непристойних дурниць пошепки. Дівчина, зашарівшись, вийшла. Пройшла граційно зі своєю тацею повз Андрія.
— Гм… Гм… — замимрив слідчий, запихаючись бутербродом і зиркаючи на Андрія: — Ось це й було те, що ти втратив… Але від тебе залежить його повернути.
— Що?
— Дєвочку…
Андрій нічого не сказав.
— Ну?.. — спитав слідчий, скінчивши їсти й занурюючись в папери. Нукнув, ніби на коня, нагадуючи тим «ну», що
Андрієві треба щось говорити, треба «щиросердно» починати «сповідь».
Андрій мовчав.
І слідчий мовчав.
Невідомо було, як довго може тривати оте листання паперів і вичікування, лише відомо було, що якоїсь хвилини все це може скінчитися і тоді… Правду сказати, в серці жевріла іскра надії, що «тоді» все буде добре, все виясниться, і його випустять, звільнять. Авжеж. На те скидається. І слідчого йому дали, зрештою, якогось хлопчиська, та й той тільки страхає та погрожує, і то якось мляво, несерйозно. Вправляється в розумних розмовах.
Але ці думки були явно недоречними й безглуздими, і Андрій відкинув їх. Невідоме лишалося невідомим і тривожним. Очікування скінчиться і тоді…
Цікаво, що ж прийде тоді? Намагався вгадати, що ж прийде за цією прелюдією, й пристосуватися якось заздалегідь. В кожнім разі, він одно вирішив твердо — він не дірка від бублика! — і в цьому всі в цій цитаделі «пролетарського правосуддя» мусять переконатися.
В кімнаті спокійно і тихо, але нерви все більше наструнчуються. А з душі підіймається протест. Не проти тієї дикої комедії, яку з ним хочуть тут розіграти і вже розігрують, а проти провокації, проти того, на що натякнув слідчий, кажучи про «авторитетних людей». Він відчував, що саме тут може бути нанесена йому найтяжча поразка, яка може зломити його волю, — це замах на його віру в те, що найбільше цінив усе своє життя і за що тримався душею, як за рятівниче коло. Віру в людей, і не взагалі в людей, а віру в своїх братів. Хтось всередині, незважаючи на всю очевидність факту, одчайдушно і безпомічно протестував. Хтось той, хто навчився безоглядно вірити й любити, панічно боючись чорного провалля, в яке може раптом зірватись і полетіти, коли ту віру втратить. Очі дивились на зелену течку там, на столі, а серце протестувало. Він бреше, цей слідчий! Це неправда! І саме неправда тому, що це він — слідчий — про те говорить. Знав, що слідчим взагалі не можна вірити ні на йоту. То ще невідомо, яку саме ціль він переслідує, на що саме він полює. Може, він якраз і полює на те, щоб зламати наймогутнішу пружину його душі. Він каже, що їм все відомо. Може, їм відомо й те, що собою являє Андрієва душа і на чому вона тримається?
Андрій дивиться на байдужого слідчого, що так меланхолійно листає папери, і починає розуміти, що тут якась добре продумана й розроблена тактика супроти нього.
Слідчий мовчить, не натискає, не кричить, — він чогось жде. Чого ж він жде? Адже як так вести слідство, то він — Андрій — може просидіти на стільці в такій чистій й гарній кімнаті десятки років безрезультатно. Чого ж він жде? Набирається відваги, щоб потім кинутися на нього з прес–пап’є, як той дурнуватий слідчий з Карапетьянових «перських мелодій»? Але ж він — Андрій — зробить тут з нього череп’я.
Слідчий зовсім не кидався і, здається, й не збирався. Нудився біля столу. Задзеленчав телефон. Слідчий зняв рурку, послухав і сказав, позіхаючи: «Так» — і почепив рурку на своє місце. Незважаючи на позіхання слідчого, Андрій угадав, що те «так» стосується саме його.
І він не помилився. Тишу й нудне нукання слідчого було порушено — до кімнати почали заходити гості. Спочатку зайшов якийсь хлопчина в шовковій білій майці–короткорукавці, з голеною головою, наспортований, як боксер, в жовтих черевиках «шіммі»; він увійшов м’якою кошачою ходою, похитуючи стегнами, мов хтива дівчина.
— А–а, Чумак! — вигукнув він радісно, ніби побачив доброго свого знайомого, і зупинився перед Андрієм.
За першим увійшло ще двоє, теж таких самих дебелих хлопців у цивільному. Всі вони «впізнавали» Андрія й своє приємне здивування виявляли відповідними приятельськими вигуками. Всі троє розташувалися, хто на стільці, хто на підвіконні, й сміялися помежи собою.
Хлопці дивилися на Андрія, Андрій дивився на хлопців і не бачив у них нічого страшного, такі собі милі, добродушні хлопці.
— Футболіст? — звернувся до Андрія перший з цікавим запитанням, розглядаючи Андрієві біцепси й всю його фігуру. Два інших засміялися. Андрій промовчав, лише знизав плечима. А перший, не чекаючи навіть відповіді, відповів сам:
— Я бачу, що футболіст. Це добре. Ми теж футболісти. Гм… Чи ти давно грав у футбол? Чим, форвардом чи?.. Я от форвард, а це голкіпер, а ти?..
Запитання були такі добродушні і такий добродушний сміх усіх трьох, що Андрієві навіть не спадало на думку шукати якогось смислу за тими словами. Власне, він не встиг зорієнтуватися — слідчий, що на прихід гостей, здавалося, не звернув уваги, зосереджений весь в паперах, враз підвів голову, прислухався до шелесту за дверима й, коли ті двері знову рипнули, гримнув:
— Встати! — це до Андрія.
Андрій встав. До кімнати зайшов низенький, широкогрудий і широкоплечий чоловік, теж молодий і теж в вільному.
— Начальник відділу Великін! — відрекомендував слідчий з посмішкою. :
Великін зупинився посеред кімнати:
— А–а, Чумак, — протяг він крізь зуби. — Ну, як? — звернувся з запитанням
