Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль

фронту, почались підпали та перекидання камінням на розі вулиць: Інститутської і Садової, Інститутської і Липської, Інститутської і Шовковичної. З вікон Верховної Ради народні депутати спостерігали, як горіли машини і міліція перекрила Шовковичну. Найкраще події можна було роздивитися з вікон, що знаходяться як раз навпроти виходу сесійної зали Верховної Ради. Панорама спостерігалася вражаюча і жахлива. Вже пішов догори дим від покришок, чулася стрілянина і вибухи світло-шумових гранат. У бік тітушок і «Беркута» від мітингувальників летіла бруківка, міліція вела стрільбу по майданівцям поки що гумовими набоями. Гільз під ногами валялося дуже багато.

Раптом серед депутатів, що не знали, як їм правильно зараз вчинити – бігти на вулицю, захищати майданівців, йти на Майдан, стримувати «Беркут», – промайнула чутка, що вже десь є перший затриманий. Якщо його зараз не витягти або не записати прізвище, він може повторити долю десятків своїх товаришів – зникнути безслідно.

– Швидше, швидше! Треба допомогти, поки його не вбили! – закричала депутат Леся Горобець.

Вдвох із іншим депутатом вони вибігли на вулицю Грушевського через третій вихід Верховної Ради і наткнулися там на колону Антимайдану з Одеси.

– Куди повели затриманого? – задихаючись від бігу, запитала Леся.

– Туди, вниз! – назви вулиці одесити, звісно, не могли знати.

Депутати стрімголов побігли вниз повз Кабмін аж до нижніх барикад на Грушевського. Вони хотіли знайти автозак, до якого посадили затриманого, але марно згаяли час – ні автозаку, ні хлопця вони там не знайшли. Коли піднімалися назад по Грушевського, побачили дивну картину: з двору Кабміну вийшло два чоловіка у чорній формі. У руках вони несли чохли від снайперських гвинтівок. Снайпери – чи хто це був? – швидко йшли по Грушевського.

Депутати знайшли затриманого, коли піднялися знову вгору – хлопець сидів у міліцейському автомобілі, де його охороняв боєць із спецпідрозділу внутрішніх військ.

– Ані кроку далі не руш! – Охоронець підняв догори пістолет. Було видно, що він сам дуже переляканий тим, що відбувається, і запросто може вистрелити, навіть не реагуючи на депутатське посвідчення.

– Слухай, хлопче, – звернулася до нього Леся. – Відпусти людину. Він нічого поганого не зробив. Це помилка…

– Він снайпер! Його на даху затримали. Чого він там сидів би, га? – Охоронець мав свою думку на цей рахунок.

– Та який він снайпер… Подивись на нього! Його били?

– Пальцем не зачепили. Можете подивитися.

Депутати зазирнули в машину через скло і побачили зовсім юного хлопчину в кайданках, що достатньо весело привітався, кивнувши головою. Він дійсно не мав на обличчі й одягу слідів фізичного насилля. Депутати записали прізвище охоронця-вевешника і прізвище затриманого і рушили далі – витягти хлопця з лап міліції наразі не було жодної можливості. Але вже те, що вони його знайшли і зафіксували особисті дані, було добре.

Навколо вже йшла стрільба бойовими, поранені були з обох сторін. Керівництво спецпризначенців, серед яких можна було впізнати Асауляка, вело переговори з опозиційними депутатами, але результатів переговори не принесли – доля цього дня і сотень людей, доля країни вирішувалася не тут, не на Майдані, не на вулицях урядового кварталу – тут тільки били залізними трубами по головах, стріляли, кидали світло-шумові гранати і бруківку, добивали поранених ногами, калічили і вбивали. Але все це мало значення, за великим рахунком, лише як антураж, картинка, психологічна атака – план по захопленню країни вже працював, і обидві сторони протистояння знаходилися у цуцвангу, коли будь-яка їхня дія веде до катастрофічних наслідків.

На Шовковичній горіли машини правоохоронців. В обидва боки летіло каміння, чулася стрілянина, вибухи гранат. Скрізь цей дикий шум пробивався самотній голос міцного простоволосого чоловіка в сірій куртці з депутатським значком:

– Мамо, мамо! Я тебе прошу, відійди трохи далі, тут дуже небезпечно!

Його мама приїхала до Києва на мирну ходу разом із іншими майданівцями з далекого невеличкого міста на сході країни. Як і інші пересічні громадяни, жінка не очікувала такого жорсткого протистояння, такого насилля зі сторони «Беркута». І от тепер навіть син-депутат не міг витягнути її з оточення, пробитися крізь спецназ, що ніс людям смерть і біль.

Каміння майданівців майже долітало до депутата, докочувалося до ніг, але він стояв і все твердив матері, щоб вона якнайшвидше йшла на Майдан, подалі від сутичок. Неподалік, на асфальті, лежали і сиділи кілька співробітників внутрішніх війск, дуже молодих хлопців, із розбитими головами. Їм надавали першу медичну допомогу, і по одному відносили вглиб Шовковичної.

На розі Шовковичної і Інститутської, у внутрішній дворик, де частково горіли офіси, ланцюгом періодично заходили «беркути» і спецназ. Вони піднімалися на верхні поверхи будинку і кидали вниз на мітингувальників світло-шумові гранати, прямо на голови. Час від часу «беркути» також зникали в прохідному під’їзді, що виходив аж на Інститутську, де розряджали набої прямо в людей. Потім вони поверталися сюди, щоб перезарядити зброю і трохи перепочити. З одного під’їзду вийшла група людей в чорному одязі з автоматами. Вони не були схожі на інших правоохоронців, і ніхто не міг напевне сказати, хто вони такі.

На Шовковичній «беркутам» прозвучала команда готуватися до штурму мирної ходи. Старші офіцери «Беркута» і внутрішніх військ віддавали накази бійцям вдягати на себе все, що тільки є з захисної амуніції, брати кийки та зброю і йти у наступ. Маніфестанти якраз розтягнули свої колони, і їх легко можна було розрізати на дрібні групи і розкидати. Для цього знизу вулиці Грушевського правоохоронці перекидали свої сили у напрямку Шовковичної, де готувався масований прорив і оточення. Зв’язок працював дуже погано, тому навіть ті, хто бачив приготування «Беркута», не могли повідомити про те, що готується оточення. Лінія сутичок проходила також на розі Липської вулиці, біля готелю «Київ», та Інститутської.

Через п’ять хвилин «Беркут» пішов у масовану атаку і прорвав майже всі лінії оборони маніфестантів на Грушевського, Шовковичній і Липській. Майданівців почали розбивати на дрібні групи і жорстоко бити затриманих. Весь асфальт миттєво покрився кров’ю, лежали важкопоранені, трималися за розбиті голови, у багатьох були розірвані щоки. Кілька народних депутатів від опозиції намагалися припинити побиття, закривали собою поранених, але депутатів було занадто мало, а поранених – занадто багато. На «Беркут» мало впливали депутатські посвідчення, вони відштовхували депутатів парламенту, але, щоправда, не били, лише кричали:

– Отакий мирний протест у вас? Отакий протест?! – начебто це маніфестанти, а не правоохоронці стріляли зі зброї і кидали гранати.

Поранених, незважаючи на тяжкість ушкоджень, тягли до автозаків, де їх біля готелю «Національ» приймали звичайні міліціонери, які бігали за «беркутами» і кричали:

– Дайте рапорт про затримання! Дайте рапорт!