Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

Спочатку течія несе вас до правого берега, потім — до лівого. Після того вона виносить вас на середину, обертає три рази і знову несе за собою. Все це завжди закінчується тим, що вона намагається розтрощити ваш човен об яку-небудь баржу.

Відповідно, впродовж тієї милі ми частенько опинялися на шляху інших човнів, а вони на нашому, і, як наслідок, не раз доводилось обмінюватися міцним слівцем.

Не знаю чому, але на річці всі надзвичайно дратівливі. Дріб'язкові прикрощі, які ви навряд чи навіть помітите на суші, на річці доводять вас до сказу. Коли Джордж або Гарріс клеять дурня на березі, я лише поблажливо посміхаюсь. Якщо ж вони поводяться, як бовдури, на воді, мені доводиться застосовувати до них найдобірнішу лайку. Коли в мене на шляху стає якийсь човен, з'являється бажання взяти весло і повбивати всіх, хто в ньому є.

Навіть найспокійніші люди у човні стають жорстокими і кровожерливими. Якось я плавав у човні з однією молодою панянкою. За своїм характером вона була неймовірно лагідною і ввічливою (коли була на суші), але на річці її страшно було слухати.

— Дідько б тебе вхопив! — вигукувала вона, коли який-небудь невдаха-весляр опинявся на її шляху. — Чи не бачиш, куди ти сунеш?

Або:

— Та щоб ти луснув! — обурено приказувала вона, коли їй не вдавалося встановити як належить вітрило. Вона хапала і зі злістю трясла його.

І це при тому, що на березі, як я вже казав, вона була доволі добросердою і дружелюбною.

Повітря на річці згубно впливає на характер людини, і мені здається, що саме через це інколи навіть човнярі доволі різко обходяться одне з одним і вдаються до таких слівець, що потому, у хвилини спокою, вони, поза всяким сумнівом, про це жалкують.

РОЗДІЛ XIX

Оксфорд. Як Монморенсі уявляє собі рай. Винайнятий човен, його принади і переваги. «Гордість Темзи». Погода змінюється. Річка в різну погоду. Не зовсім радісний вечір. Прагнення недосяжного. Весела бесіда. Джордж грає на банджо. Сумна мелодія. Ще один дощовий день. Втеча. Легка вечеря з тостом.

В Оксфорді ми провели два приємні дні. У самому місті дуже багато собак. Першого дня Монморенсі довелось витримати одинадцять сутичок, а наступного — чотирнадцять, і, очевидно, для нього це був справжній рай.

Зазвичай люди, які від природи надто слабкі або надто ліниві, щоб насолоджуватися греблею проти течії річки, сідають у човен в Оксфорді і пливуть за течією. Однак енергійних людей більше принаджує подорож проти течії. Мало доброго в тому, щоб увесь час пливти за течією. Значно більше задоволення отримуєш, коли, напруживши спину, борешся з нею, і, незважаючи на її супротив, долаєш милю за милею. Принаймні так мені здається, коли гребуть Джордж із Гаррісом, а я кермую.

Тим, хто вирішує почати свою подорож від Оксфорда, я порадив би взяти свого власного човна (якщо вам, звичайно, не вдається взяти чужого без ризику, що про це дізнаються). Човни, які можна винайняти на Темзі вище від Мерлоу, досить добротні. Вони не пропускають води, і якщо з ними обережно обходитись, вони рідко розвалюються на шматки чи тонуть. У них є на чому сісти, і вони забезпечені всім необхідним (ну, майже всім) для греблі і керування ними.

Але вони не вражають своїм художнім оздобленням. Човен, який ви винаймаєте вище від Мерлоу, — це не той човен, в якому ви зможете козирнути чи почванитися. Найманий у верхів'ях річки човен дуже швидко покладає край усіляким дурницям, до яких вдаються його пасажири. У цьому його основна, можна навіть сказати — єдина, перевага.

Людина у найманому там човні поводиться врівноважено і скромно. Їй більше до вподоби пливти в тіні, попід деревами, і більшу частину своєї подорожі вона здійснює або з самого раночку, або пізно вночі, коли не багато хто на річці міг би її бачити.

Коли людина у найманому човні помічає когось зі своїх знайомих, вона одразу ж вибирається на берег і намагається сховатися за деревами.

Якось одного літа я був в одній компанії, котра на кілька днів винайняла човна у верхів'ях річки. Раніше нікому з нас не доводилося мати справи з найманим човном, і коли ми його побачили, то не могли зрозуміти, що ж це таке.

Ми замовили звичайного чотиривеслового човна. Коли ми прийшли на човнярську станцію зі своїми валізами і назвали свої імена, човняр сказав:

— А-а, так-так! Це та компанія, що замовляла чотиривесловий човен. Все гаразд. Джиме, ану притягни сюди «Гордість Темзи».

Хлопчина пішов і за п'ять хвилин з'явився знову. За собою він волік якусь допотопну дерев'яну колоду, яку, здавалося, щойно звідкись викопали, причому викопали настільки недбало, що навіть пошкодили її, хоча без того, звісно, можна було б і обійтись.

Особисто я, побачивши її, подумав, що це якась реліквія часів давніх римлян. Яка саме, я не здогадувався, можливо, це була якась труна.

Верхня частина Темзи багата на давньоримські реліквії, тож моє припущення видалось мені цілком вірогідним. Але один наш приятель, досить серйозний юнак (він десь трохи цікавився геологією), лише посміявся з моєї римської теорії і сказав, що всякий, хто хоч трішки в чомусь кумекає (на його превеликий жаль, він не міг зарахувати мене до цієї категорії людей), зрозумів би, що те, що приволік хлопець, є закам'янілими рештками кита, і вказав на всілякі ознаки, які підтверджували його належність до дольодовикового періоду.

Щоб якось-таки вирішити нашу суперечку, ми звернулись до самого хлопчини. Ми попросили його не боятися і сказати нам, що ж воно було насправді: закам'янілі рештки доісторичного кита чи труна часів давніх римлян?

Хлопець відповів, що це була «Гордість Темзи».

Спочатку відповідь хлопчини видалась нам доволі кумедною, і хтось навіть дав йому два пенси за дотепність, але коли його жарт затягнувся, як нам видалось, надто надовго, він почав нас дратувати.

— Ну все, годі! — різко обірвав його наш капітан. — Досить з нас тих дурниць. Віднеси це корито назад своїй матусі і дай нам човна.

Тут надійшов човняр і запевнив нас словом ділової людини, що це справді човен, найсправжнісінький чотиривесловий човен, якого він дібрав спеціально для нашої річкової мандрівки.

Ми досить-таки довго бурчали. На нашу думку, його, принаймні, можна було пофарбувати чи просмолити, ну хоча б що-небудь зробити, аби він не виглядав, наче після якоїсь катастрофи. Але човняр відповів, що, на його думку, човнові нічого не бракує.

Схоже було, що