Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

Він сказав, що якби не та рибина, коли він приніс її додому, йому було б добряче дісталося на горіхи, і що навіть їхній шкільний учитель сказав, що вона вартує потрійного правила і всіх задач разом узятих.

Тут його покликали, і він вийшов з кімнати, а ми з Джорджем знову поглянули на рибину.

Та форель насправді вражала. Що більше ми дивилися на неї, то більше дивувалися.

Джордж так нею зацікавився, що навіть виліз на спинку стільця, аби краще її розгледіти.

Аж раптом стілець вислизнув у нього з-під ніг. Щоб врятувався, Джордж намертво вчепився за шафку з фореллю. Та обірвалася і з грюкотом полетіла донизу, а слідом за нею — Джордж, разом зі стільцем.

— Ти не пошкодив рибу? — стурбовано крикнув я, підбігаючи до нього.

— Сподіваюся, що ні, — відповів Джордж, обережно піднімаючись і озираючись довкола.

Але це було не так. Форель розлетілась на тисячу шматків. Ну, можливо, там була не тисяча, а лише дев'ятсот, я їх не рахував.

Нам видалося дивним і незрозумілим, як могло опудало форелі розлетітися на такі маленькі шматки.

Але це було б дивним і незрозумілим, якби перед нами насправді було опудало форелі, але це було не опудало.

Та форель була гіпсовою.

РОЗДІЛ XVIII

Шлюзи. Нас із Джорджем фотографують. Воллінгфорд. Дорчестер. Абінгдон. Батько сімейства. Підхожа місцинка, щоб утопитися. Важкий відрізок річки. Згубний вплив річкового повітря.

Уранці наступного дня ми залишили Стритлі й догребли до Кулхема. Там ми звернули у відвідний канал і, натягнувши парусину, лягли спати.

Між Стритлі і Воллінгфордом на річці нічого надзвичайно цікавого немає. Від Кліва на цілих шість із половиною миль немає жодного шлюзу. За Теддінгтоном — це, напевно, найдовший безперервний відрізок річки. Оксфордський клуб влаштовує тут тренування своїх вісімок.

Але якщо гребці тільки тішаться відсутністю шлюзів, то шанувальникам краси це зовсім не до вподоби.

Особисто я люблю шлюзи. Вони приємно переривають монотонність греблі. Мені подобається сидіти у човні і повільно підніматися із холодних глибин до нових висот і до нових краєвидів, або опускатися донизу, ніби полишаючи цей світ, і спостерігати, як збільшується світла смужечка денного світла, коли зі скрипом розсуваються похмурі ворота шлюзу, аж поки перед вами не розляжеться у всій своїй широчіні усміхнене плесо річки. Ви виштовхуєте свого невеличкого човна з його нетривкого полону і знову опиняєтесь у її привітних водах.

Вони такі мальовничі, ті шлюзи. Дебелий наглядач шлюзу, його добродушна дружина, або ясноока донька — як приємно перекинутися слівцем з цими простими людьми (правильніше сказати — було приємно. Складається враження, що останнім часом служба охорони перетворилася на товариство з найму ідіотів. Добра частина наглядачів шлюзів, особливо на найпожвавленіших ділянках річки, — сварливі нервові старигані, які зовсім не годяться для такої роботи). Там ви зустрічаєтеся з іншими човнами, обмінюєтесь річковими новинами. Без своїх уквітчаних шлюзів Темза не була б таким райським куточком.

Завівши мову про шлюзи, я згадав, як одного літнього ранку біля Гемптон-Корту ми з Джорджем ледве не загинули.

Того чудового дня шлюз був переповнений. Як уже повелося, якийсь фотограф заробляв собі тим, що фотографував, як ми, поколихуючись у своїх човнах, повільно піднімалися з прибуваючою водою.

Спочатку я навіть не зрозумів, що відбувається, і був надзвичайно здивований, побачивши, як Джордж поспіхом розправляє свої штани, куйовдить чуприну і франтувато зсуває на потилицю свого капелюха. Потім із вдавано сумною посмішкою вмощується у граційній позі, намагаючись заховати кудись свої ноги.

Спершу я було подумав, що він помітив якусь свою знайому дівчину, і озирнувся довкола, щоб поглянути, хто б це міг бути. Всі у шлюзі раптом ніби задерев'яніли. Усі стояли або сиділи у незвичних і дещо дивних позах, які мені доводилось бачити лише на японських віялах. Усі дівчата усміхалися. Вони були такими прекрасними! А всі юнаки нахмурилися і намагалися виглядати суворими і благородними.

Тут до мене нарешті дійшло, в чому річ, і я заметушився, аби не проґавити момент. Наш човен був першим, і я собі подумав, що буде зовсім негоже, якщо через мене зіпсується знімок.

Я швиденько повернувся лицем до фотографа і, зайнявши позицію на носі човна, з безтурботною граційністю обіперся на багор, показуючи цією позою всю свою силу і спритність. Я поправив волосся, спустивши на лоб кучерявий завиток, і надав своєму обличчю задумливого, з легким натяком на цинізм, виразу (кажуть, мені так пасує).

Усі ми стояли в очікуванні того відповідального моменту, коли раптом хтось за моєю спиною вигукнув:

— Агов! Поглянь на свій ніс.

Я не міг повернутися, щоб подивитися, в чому справа і на чий ніс потрібно поглянути. Краєм ока я зиркнув на ніс Джорджа — нічого особливого, принаймні нічого такого, що можна було б змінити. Я скосив очі, щоб розгледіти свого носа, але, як мені видалось, з ним також було все гаразд.

— Поглянь на свій ніс, тупий віслюче! — знову пролунав той самий голос, але вже голосніше.

Тоді інший голос закричав:

— Заберіть свого носа, ви — двоє, з собакою!

Ні я, ні Джордж не насмілювалися повернутися. Рука фотографа готова була зняти кришку об'єктива, і він будь-якої миті готовий був зробити знімок. Невже це гукають до нас? Що могло трапитися з нашими носами? Звідки ми мали їх забрати?

Тепер уже кричав весь шлюз, а позаду нас чийсь громовий голос прогудів:

— Агов, джентльмени у червоному і чорному капелюхах, погляньте на свій човен. Якщо ви не поквапитеся, фотографові доведеться зробити знімок двох ваших трупів.

Тут ми подивилися і побачили, що ніс нашого човна зачепився за дерев'яний брус шлюзу, і, що більше піднімалася вода, то більше перехилявся човен. Ще б трохи, і все скінчилося б. Ми миттєво схопили весла і що було сили відштовхнулися від стіни шлюзу. Човен вивільнився, і ми обоє полетіли шкереберть.

На тій фотографії ми з Джорджем вийшли не дуже добре. Як і слід було чекати (мабуть, така наша доля), фотограф запустив свою кляту машинку саме в ту мить, коли ми обоє, задерши догори ноги, лежали, розпластавшись у човні, з виразом «Де я?» і «Що це було?» на обличчях.

Головними на тій фотографії, поза всяким сумнівом, були наші ноги. Мало що ще можна було розгледіти за ними. Вони заповнили весь передній план. За ними