Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

коні. В Олега ще тоді, коли Адік хвалився цим руків’ям, не виникло жодного сумніву, що його викопав саме Олег. Тої самої жовтневої ночі. Викопав, але не зміг очистити. Тепер з руків’я стирчало лезо. Не звичайне сталеве, блискуче, а з іншого металу. Не такого гладенького, як сталь. Отже, Адік вирішив зробити собі подарунок. Досвідчені чорні археологи на продаж такі речі не роблять. Старовинне має залишатися старовинним. Бісмарк обережно сховав кинджал у кишеню куртки лезом догори. Потім опустив бляху, як вона була до того.

Знайшов у туалет і, увімкнувши там світло, зачинився. Сів на покришку унітаза, відкрив коробочку, хоча Адік такої інструкції не давав. У коробочці, заповненій ватою, лежали дві золоті фляжечки без корків — обидві з символом тамплієрів — двома лицарями на одному коні. І поруч — сучасна закоркована колбочка з білим порошком.

Олег відкоркував пляшечку, понюхав, але порошок не мав запаху. Тоді він відірвав від рулону шматок туалетного паперу, скрутив конусний пакетик і висипав туди трохи порошку. Пакетик сховав до кишені, а колбочку поклав на місце.

Сівши на заднє сидіння таксі, Олег почув хропіння. Водій спав. Щоб розбудити, довелося його поштурхати.

Адік стримано зрадів поверненню Олега. Він виглядав уже жвавішим, ніж перед тим. Майже вихопив коробочку, відкрив і знову закрив.

— Ну то що, — втомлено запитав Бісмарк. — Тепер мені все розкажеш?

— Усе? — посміхнувся Адік. — Всього тобі ніхто не розкаже. Всього не знає ніхто. А я розповім те, що знаю.

Олег сів поруч з Адіком за кухонний стіл. Щось йому підказувало, що той зараз почне йому розповідати казки.

— Один дуже поважний чоловік знайшов мене на сайті продажу артефактів і попросив про зустріч. Приїхав до мене в Одесу і запропонував попрацювати. Тобто робити те, що я і так роблю, тільки він буде казати що і де шукати... Він сказав, що збирає все, що має стосунок до тамплієрів. І справді, він викуповував усе, що я знаходив, за дуже доброю ціною. Принаймні я так думав. Це пізніше я зрозумів, що платить він мені, насправді, десять-двадцять відсотків від їх реальної вартості. Звісно, без його підказок, я б і не знайшов стільки. Але в якийсь момент я і сам захопився цими тамплієрськими штучками. Став дещо залишати собі для колекції. Схоже, що він це зрозумів. А я відчув, що він мене використовує, як йому заманеться, і що для нього ці артефакти — не головне. Тобто, головним для нього був не сам золотий посуд, а його вміст. Білий порошок. Я подумав, що це наркотик, навіть спробував його. Перевірив, чи не вставляє. Не вставило. Виникли інші відчуття. Нібито мені все під силу... Коротше кажучи, це який стародавній стимулятор, а цей тип, звідкись дізнавшись про нього, шукав формулу.

— Формулу? — здивувався Олег. — Хімічну формулу порошку?

— Ну так. Тамплієри були невразливими, бо користувалися особливим еліксиром, який миттєво заліковував рани, додавав сил і навіть продовжував життя. Їм була відома формула еліксиру. Вони навіть ним приторговували. Організували щось на кшталт мережевого маркетингу. Але ж він був по зубах тільки князям та іншій еліті. Тамплієри достарчали еліксир особисто, зазвичай утрьох або навіть уп’ятьох, адже князі теж не завжди хотіли оплачувати замовлений товар. Тому, врешті-решт, еліксир перевозили в дуже невеликій кількості, щоб замовник мусив скоро знову дозамовляти. До того ж ті, що перевозили, ніколи самі не знали формули. Формулу знали тільки ті, які залишалися в Єрусалимі, Дамаску або Константинополі, ті, які його виготовляли. Київським князям еліксир привозили з Сирії через Константинополь. Але він не продовжував їм життя. Бо княжа сімейка вбивала і труїла одне одного. Але там, де не труїли і не вбивали своїх, люди доживали до 150 років. Посланці привозили еліксир у золотих фляжечках, ось у таких! — Адік дістав одну з коробки. — Через мої руки пройшло п’ять таких, перш ніж я зрозумів, що всередині у них можна знайти залишки висохлого еліксиру. Саме заради нього і купували у мене всі знахідки. А потім я перестав продавати знайдене. Думаю, що я вже зібрав достатню кількість цього порошку, щоб вирахувати формулу. Я навіть знайшов лабораторію, де можна було б це зробити. І майже домовився. Але тут той, що купував фляжечки, перестав виходити на зв’язок, а той перший, що збирав будь-яке золото тамплієрів, почав погрожувати, що мене вб’ють, та тоді ж мною зацікавилися ще якісь інші люди... Я отримав есемеску з порадою спати стоячи і постійно озиратися. Розумієш?

Адік говорив так переконливо, що Олег йому повірив. Його вразило те, що Адіка теж підступно використовували. Так само, як Адік використовував його. Але попри це жодної зловтіхи в думках Бісмарка не виникло. Навпаки, думки його знову повернулися до персони археолога Польського. Згадався і кристалічний порошок, який Польський надсилав Клейноду-старшому, і про який тепер так мріє Клейнод-молодший. Усе вкладалося в нарешті зрозумілий логічний ланцюжок. Тільки зараз не хотілося нагадувати Адікові про Грецію і про Польського. Дивно, що Адік сам не згадав Польського. Адже ж Олег, здається, йому розповідав про порошок в конвертах з Греції.

— Чого ти оце? — запитав раптом Адік.

Олег здивовано подивився на гостя.

— Що чого?

— Ти щойно посміхнувся.

— Я? — Бісмарк зробив серйозне обличчя. Він зрозумів, що не контролював свою міміку, поки думав про порошок з кристалами. — Ні, це так просто. Нервове. Через недосип. До речі, знаєш, мені цієї ночі снилася Сирія.

— Звідки ти взяв, що то була Сирія? — здивувався Адік.

— Не знаю. Там було жарко. Дуже жарко.

Розділ 44

Краків, червень 1941. Арета викликає страх

Олесь отерп і подивився на Арету ошелешеним поглядом. Що вона сказала? Його батька можуть убити чекісти, а якщо не вони — то... вона? Перед ним сиділа мила вродлива дівчина і дивилася невинними голубими очима, а її повні великі вуста виражали чуттєвість. В кутиках вуст чаїлася посмішка. Вона пожартувала? Але так не жартують!

Щоправда, годину тому вона дала раду двом дебелим нападникам і зробила таке, що не кожному чоловікові під силу. Він би не зміг, отак вдаривши об коліно, зламати одним махом чиюсь руку.

— Хто ви? — не витерпів і знову запитав. — Хто ви на­справді?

— Цього вам краще не знати... Точніше, я й сама добре не знаю, хто я. Знаю лише, що інакша, не така, як інші, — сказала вона, забираючи руку з Олесевої. — Все, що можна вам знати, це те, що ваш батько не повинен докопатися до дуже небезпечної інформації. Я йому не дам цього зробити. Думайте собі, що хочете. Будь-якою ціною його треба зупинити. Інакше буде катастрофа. Однак я вибрала гуманний варіянт. Ми його і вашу матір вивеземо сюди.

В цю мить Арета почала його лякати. І своїми висловлюваннями, і тоном, яким їх виголошувала, і своїм зимним поглядом, який уже переставав бути невинним і лагідним, а набирав зовсім інших відтінків. В Олеся складалося враження, що вона значно старша, мудріша й практичніша, а йому бракує аргументів, бракує досвіду, бракує