Фортеця - Міша Селимович
— Ви скажете, що маєте сказати, але шкідництва такого в моєму окрузі більше не буде і притуплення пильності теж. Сподіваюся, ви скажете, що ви думаєте, незалежно від того, що я думаю. А тепер — говоріть!
Коли суддя так приязно надав слово присутнім, настала коротка запинка — люди, очевидно, переводили дух, але скоро прийшли до тями й поспішили висловитися. Відтягування могло бути розцінене як хитання або навіть незгода, а від цього хай їх бог боронить!
Перший підвівся мій несуджений доброчинець, глухий народний заступник Мула Ісмаїл. Не знаю, як він схопив, що йдеться саме про державного ворога, але цього разу не схибив. Перед нами питання неповаги до влади, сказав він, питання неповаги до закону, питання неповаги до віри. А все це провіщає чуму. І між нами немає згоди, а незгода між мусульманами провіщає чуму. Цілий цей місяць вили собаки, і це теж провіщає чуму.
Його не спинили, ніхто навіть не всміхнувся, доки він просторікував про причини й ознаки наближення чуми, це все-таки якось в'язалося з розмовою про Раміза. Той, хто приносить чуму, без жодного сумніву, небезпечний. Доводити цього, щоправда, не треба, але сказати треба.
Учитель медреси Рахман висвітлив корені й причини виникнення хамзевійського вчення, яке відкидає будь-яку владу і проповідує безпорядок, де кожен дбає сам про себе. Із багатьох фактів, дат, імен, туманних висловів я зробив для себе висновок, — бог святий знає, чи це так, — що це вчення з'явилося, — не знаю коли і де, — як наслідок незадоволення зубожілих селян тяжкими умовами життя. Тепер це вчення безглузде, як і тоді, коли воно виникло, і ще безглуздіше, бо всякому видно, що сучасні селяни живуть добре й поважають султанську владу. Він вважає, що з цими науковими фактами треба ознайомити неуків і заблуканих, хоч їх і дуже мало, щоб вони не потрапили в тенета всіляких негідників.
Учитель медреси Нуман свій виступ побудував на твердженні, що будь-яке вчення, якщо воно не спирається на віру, хибне. Віра непомильна, бо вона закон божий, а відступництво від закону божого — це гріх і богохульство. Він рішуче обстоює свободу думки, без цього нема ні поступу, ні щастя, але свободу в рамках корану, бо думка поза кораном не вільна, а відступницька. Тяжкий гріх чинить і ворог нам той, хто свободою вважає свободу від божих заповідей. Це не свобода, а найгірше рабство. А служіння морокові й сатані — смертельний гріх, якому треба оголосити священну війну.
Іліяз-ефенді сказав, що його охоплює жаль і сором: хіба можна давати свободу тим, хто її не заслуговує? А ми всім нерозумно даємо свободу, собі погибель готуємо. Наш обов'язок — бути пильними, за всім стежити, протистояти гріхові. Він той обов'язок виконує в своїй общині: пильнує, стежить, бореться. Молоді люди пішли кривою дорогою: співають біля мечеті під час молитви, говорять погані слова, зневажають шанованих людей, насміхаються із святинь. Він ганить їх, соромить, пробує навернути на правильну дорогу, але сам небагато що може зробити. Куди ж дивиться начальник поліції, чим зайняті стражники? Мовби це їх не стосується. Він не опустить рук, буде боротися до останнього подиху, але просить суддю допомогти йому, якщо не хочуть цього робити ті, хто зобов'язаний.
Хімзі-ефенді, підсудок, вбачає смисл цих зборів у тому, щоб посилити боротьбу проти ворогів. Якщо інші не виконують своїх обов'язків, то в нього, як у судді, зв'язані руки. Потрібно було дійти аж до такого, як у випадку з Рамізом, щоб ми всі заворушилися. А хіба треба було допускати до цього? Хіба не краще запобігти хворобі, ніж потім її лікувати? Хіба не краще спокійно спати, ніж дивитися, як зло переростає в нещастя? З Рамізом упоратися — це легко, але він не один. Є сотні молодих Рамізів, будьмо відверті, які вставляють нам палиці в колеса і заважають якнайкраще виконувати наше священне завдання — зміцнювати віру й імперію. І це саме тепер, коли вороги стоять біля наших кордонів й уважно стежать за тим, що діється в нас, щоб вибрати слушну годину й напасти на нашу державу. Ці люди — прямі спільники наших ворогів, а спільники наших ворогів — наші вороги, і не треба їх щадити. їх треба безжалісно знищувати, як і тих, хто їх жаліє.
Тоді всі почали один по перед одного якомога гостріше й суворіше нападати на невідомих зловмисників, яких ставало дедалі більше. Ніхто не хотів відстати ані на п'ядь, а не відстати означало бути якомога жорстокішим і невблаганнішим. Стогнали, кричали, репетували, перераховували злочини, вимагали смертної кари й винищення — краще, хай нас буде мало, але добрих, ніж багато, але казна-яких; краще, коли ворог по той бік шанців, ніж коли він у наших рядах.
Усе палало вогнем ненависті.
Раміза було забуто, його давно вже осудили.
І тут підвівся білобородий хафіз[15] Абдулах Делалія, найближчий друг Шех-аги, до якого я завжди відчував пошану за те, що він для всіх мав лагідну усмішку й добре слово.
Невже й він приєднає свій голос до цього знавіснілого виття? Невже не міг помовчати? Боїться, що його звинуватять у вільнодумстві, якщо не скаже нічого? Хіба й мовчання підозріле? Чи, може, словами, які йому байдужі, купує собі спокій? Адже йому нічого іншого не потрібно.
Мене аж занудило.
Спочатку він говорив, як і всі, і всі слухали його, дрімаючи. Але ось він заговорив по-своєму, і сонну ввічливість з них як рукою зняло. А в мене від страху підтялися ноги. Він збожеволів!
— Я проти всього, що обстоює той Раміз, — сказав хафіз Абдулах, — бо ненавиджу безпорядок і насильство. Але в тому, що юнак стільки часу говорив хтозна-що, винні ми всі. Хімзі-ефенді має рацію. Тільки він не каже, у чому ж наша вина. А наша вина в тому, що нам усе байдуже, нас ніщо не стосується, крім нас самих, ми надто багато думаємо про власні вигоди та блага цього світу. Дивуємося, що нам ніхто нічого не сказав, що люди покривали його. А я, бачите, не дивуюся. Чого б вони мали нам казати? Який у нас зв'язок із народом? Ніякого. Між
