Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Але що дала мені моя стриманість? Хіба що репутацію людини абсолютно безглуздої, що не відповідає дійсності і породжена моєю непроникністю. Навіть мої друзі помиляються, коли, бажаючи краще познайомити зі мною оточення, з якнайкращих міркувань прикрашають мій образ. Усі нездари, що вештаються в приймальнях знаті, в конторах, редакціях і кафе, приписували мені честолюбство, якого в мене ніколи не було. Холодний і стриманий у буденному житті, я анітрохи не схильний до якихось надпоривів і сентиментальності: швидко й чітко осягнувши суть діянь і характерів, я скидаю їх з п’єдесталу. Уява моя, далека від того, щоб спонукати мене ідеалізувати позитивні істини, применшує найвищі події, опускає мене з небес на землю; перш за все я помічаю ницість і комічність природи речей; великих геніїв і великих діянь для мене майже не існує. Маючи справу з чваньками, що оголошують себе найвищим розумом, я завжди чемний, улесливий, захоплений, але в душі зневажаю їх і сміючись надягаю на всі ці обличчя, перед якими сам же кадив фіміамом, маски Калло. У політиці палкість моїх переконань незмінно обмежувалася рамками промови або брошури. У житті внутрішньому і теоретичному я людина мрії; у житті зовнішньому і практичному – людина дійсності. Відважний і розсудливий, пристрасний і педантичний, я найбільший мрійник і найбільший скептик, істота найбільш полум’яна і найбільш крижана, дивний гермафродит, плід змішування крові мого батька і моєї матері, таких несхожих одне з одним.
Портрети мої ніскільки на мене не схожі, а все через мою небагатослівність. Натовп занадто легковажний, занадто неуважний, щоб взяти на себе труд пригледітися до людини, про яку йому мало що відомо, і бачити людей такими, які вони є. Коли я необачно спробував спростувати деякі з помилкових думок на мій карб у моїх передмовах, мені не повірили. Оскільки зрештою мені все байдуже, я не наполягав; фраза «як хочете» беззмінно позбавляє мене від нудних старань кого-небудь у чому-небудь переконувати або намагатися відновити істину. Я ховаюся в надра своєї душі, як заєць у глибоку нору: там я поринаю в споглядання тремтячого листка або схиленої билинки.
Я не вважаю свою обачливість, таку ж незбориму, як і мимовільну, заслугою; вона аж ніяк не вдавана, хоча може здаватися, що це саме так; люди, які мають вдачу більш щасливу, привітну, більш легку, простодушну, красномовну, більш товариську, ніж моя, вільні від подібної обережності. Часто вона шкодила мені у почуттях і справах, бо я терпіти не можу довгих розмов, заприсягань та з’ясування стосунків, нарікань і сліз, марнослів’я і докорів, зведення дріб’язкових рахунків і нестримних вихвалянь.
У випадку з родиною Айвз моє уперте мовчання виявилося згубним. Мати Шарлотти двадцять разів розпитувала мене про моїх рідних, бажаючи, щоб я був відвертий з нею. Не знаючи наперед, куди заведе мене скритність, я, за звичаєм, обмежувався відповідями короткими і розпливчастими. Якби я не мав цієї поганої риси, непорозуміння скоро виправилося б і я не справляв би враження людини, яка бажає зрадити найвеликодушнішу гостинність; певна річ, коли настала рішуча мить, я сказав правду, та цим не можна спокутувати моєї провини: зло, яке я заподіяв, не перестало бути злом.
Жаль і докори сумління не завадили мені повернутися до роботи над «Досвідом». Я був навіть радий продовжити свою працю, бо мені спало на думку, що коли я здобуду популярність, родина Айвз не так гірко шкодуватиме про те, що так щиро турбувалася про мене. Шарлотта, з якою слава могла б мене примирити, рухала моїм пером. Її образ стояв переді мною, коли я писав. Відриваючи очі від паперу, я бачив перед собою риси коханої, ніби модель і справді була поряд. Мешканці острова Цейлон побачили одного ранку, як денне світило зійшло з надзвичайною урочистістю, куля його розкрилася і звідти вийшла сяюча істота, яка промовила до цейлонців: «Відтепер я пануватиму над вами». Шарлотта, що з’явилася в промені світла, панувала наді мною.
Облишмо спогади; вони відживають свій вік і помирають, як і надії. Життя моє зміниться, воно пройде під іншими небесами, в іншій юдолі. Перше кохання моєї юності, ти втікаєш, і чари твої розсіюються! Звісно, я побачився з Шарлоттою, однак через скільки років? Тихе світло минулого, бліда троянда сутінків, що розквітла на краю нічного неба через багато годин після заходу.
2«Історичний досвід про революції». – Його вплив. ‹…›
Лондон, квітень – вересень 1822 року
Люди (і я перший) уявляють собі життя як гору: на неї сходять по один бік і спускаються по інший; так само справедливо порівнювати життя з льодовиком на голій вершині, звідки не існує зворотного шляху. Якщо погодитися з цим порівнянням, вийде, що подорожній весь час піднімається, а до спуску справа не доходить; згори він краще бачить пройдений шлях, стежини, які він не вибирав і які вели його пологим схилом; із жалем і болем дивиться він на те місце, де збився з дороги. Для мене першим кроком, що відвернув мене від мирного життя, стала саме публікація «Історичного досвіду». Я закінчив першу частину задуманої праці; я поставив крапку, перебуваючи в полоні думки про смерть (я знову захворів) і втраченої мрії: «In somnis venit imago conjugis» [44]. Надрукований у Бейлі, «Досвід» вийшов у Дебоффа в 1797 році. Ця дата знаменує поворот у моєму житті. Є миті, коли доля наша, чи то поступаючись суспільству, чи то підкоряючись природі, чи то починаючи ліпити з нас те, чим ми покликані бути, раптово звертає з колишнього шляху, немов та річка, яка раптом вигинається лукою.
«Досвід» підбив підсумки мого існування як поета, мораліста,
