АМтм - Юрій Романович Іздрик
Вона все бурчала, а я поповз від неї навкарачки, час від часу озираючись й із здивуванням спостерігаючи, як вона згрібає пісок до совка і жбурляє за двері, а той стоїть собі там чемно барханною стіною і не осипається, хоча це й суперечить цілковито теорії сипких речовин, та й узагалі всім сипким теоріям.
— Чорт! — подумав я. — Стара має рацію. Що це з нами всіма сталося, зовсім уже совість втратили. І сором. І глузд. І взагалі. Ходимо тут і ходимо, чого ходимо, невідомо, а їй за нами прибирати. — Ну хіба не задовбали? — звертався я подумки до всього людства, дарма що й далі повз на чотирьох. — Таки задовбали, і то задовбали вкінець.
«Але це ще не кінець», — озвалася присипана піском маленька внутрішня комаха.
#12: …був цілий лабіринт коридорів, усе таких же: темних, вузьких, із помальованими олійною фарбою стінами, аварійними червоними ліхтарями під стелею та рядом дверей по обидва боки. Я кинувся бігти ними.
Майже в самому кінці я помітив ще одні необстежені двері, цього разу з табличкою, а навіть двома: англійською «No way out» і російською «Входа нет». Але чи то по інерції, чи то через перевтому я вже не став затримуватися і, добігши до кінця, просто вибив ногою фанерний щит, за яким виявився пролом у стіні, а там — тісна, як у потязі, лазничка, з краном, дзеркалом, мушлею й — о диво! — крихітним кавалком мила.
Я здер із себе одяг і почав митися, прибираючи химерних поз, намагаючись намилити навіть ті ділянки тіла, про які зазвичай не пам'ятається. Споліскуватися було ще незручніше, ніж намилюватися, довелося застосовувати акробатику, дряпатися на стіни, вилазити на мушлю, зависати в розкаряці, щоб не забруднити ноги, хапатися за виступи і труби, перегинатися навпіл і задирати кінцівки мало не до стелі.
В одній із таких позицій і застав мене миршавий злий вахтер, якого звали, дай Бог пам'яті, здається, Пробі і якому я завдав смертельного удару в яйця. Однак Пробі не здох, більше того, в забльованому однострої і з бандажем між ногами він еволюціонував від вахтера до швейцара. Я завмер, впираючись у дзеркало руками, однією ногою в мушлі, іншою — в вікні, вода стікала з мене струмками, а Пробі, кидаючи погляд то на мене, то на калюжі піді мною, заторохтів, збиваючись на крик:
«Ти хто такий, хто такий, що тут робиш, ти з якого номера, га, твій номер, а чий же ще, як то не звідси, а звідки, шо ти мені яйця морочиш, ану показуй пропуск, пропуск показуй, сучара, де жетон в столову, де карта пацієнта, виблядок, йоб твою мать, протокол вскритія давай і акт про ексгумацію з печаткою, і дві рекомендації від вєтєранов, підарюга, лагєрний пєтух, біля параші твоє місце, зараза, гандон ходячий, чмо, та як же ти сюди пробрався, падла, як проліз, хуєсос гражданскій, щас ми з тобою розберемся, посмотримо, хто ти і откуда, іди сюда, блядь, іди сюда, я тобі базарю».
І він рушив на мене, розставляючи руки, немов збирався ловити курку.
Треба було ще раз вмазати йому по яйцях, але я чомусь не відважився, можливо, через його швейцарські нашивки. Натомість невідомо яким чудом мені вдалося видавити скло у вікні, розміром не більше за кухонну кватирку, і випасти надвір.
Закривавлений і голий, я помчав асфальтовою доріжкою туди, де виднілася будка сторожа й напіввідчинені ворота.
— Мущина, а шо це ви такий голий? — зупинила мене молодиця в однострої. — У нас голим ніззя. Тим болії на вулиці.
— Да от, вода у душі кончилась, — випалив я перше, що спало на думку. — Бігу за сантехніком (від страху чи від чого там ще я заговорив на місцевому діалекті). — І прошмигнувши під шлагбаумом, підтюпцем побіг далі. Звернув за ріг будинку, вискочив на тротуар і рвонув чвалом. Утім незабаром мені довелося збавити темп, а навіть перейти на тихий крок, бо санаторна зона почала пробуджуватися — з'являлися перехожі, шелестіли авта, котилися перші автобуси, — а людина, яка біжить, завжди виглядає підозріло, навіть одягнута, на мені ж був лише пластиковий мішок з рекламою відеокамер «All-seeing Eye», що я його витягнув зі смітника.
Тим часом почалася дрібна мжичка — рештки досвітнього туману конденсувалися в дощ. Пройшовши так зо два квартали й опинившись на границі зони, я побачив, що уздовж кордону стоять охоронці в чорних лискучих плащах, шоломах, із короткими автоматами напереваги. Вони були закамуфльовані під автоінспекторів, але я знав, що це облава, і що ані живим, ані навіть мертвим мені ізвідси не вибратися. Ґвалтовний розпач охопив мене. Сховатися було ніде. Навіть море повторно не прийняло б мене.
Хотілося лягти на землю і заплакати.
А мжичка все сіялася й сіялася, роблячись щораз густішою і пронизливішою, аж раптом не витримала і пролилася таким рясним і теплим дощем, ніби це була якась незаймана весна десь на окраї Божого саду.
Я стояв босяка посеред калюжі, задерши голову до низького неба (краплі барабанили по шкірі, струменіли тілом, стікали вділ), — і, щиро кажучи, нічого більше не потребував, адже це й було те, чого я так жадав — щедра, прозора і чиста вода.
Aszhadu an la ilaaha il Allah[36]
#13: Останні необстежені двері (з двома табличками, англійською «No way out» і російською «Выхода нет») вели до операційної пологового відділення.
Meowth лежала, до половини запнута простирадлами, відгороджена від власного лона стерильною заслоною. Дивлячись на її обличчя, я думав, що в жодної жінки, яку мені доводилося бачити зблизька, не проступав так чітко крізь візерунок знайомих рис майбутній череп. Сама смерть, здавалося, лежала переді мною, щоб от-от розродитися новим життям.
[…]
Коли пологи вже практично закінчились, але я все ще тримав Meowth за руку, зі мною трапилося щось таке, чого не бувало ніколи: я видихнув увесь запас легенів у рятівну подушку і мало не випустив на долівку струмінь гальмівної рідини, та мене відволікла медсестра, скептично й дещо осудливо запитавши:
— Не хочете подивитися на сина?
Я підійшов.
Маленький Окрю виглядав уповні симпатично, без жодних відразливих рис новонародженого, був спокійний і навіть дивився, здавалося, цілком осмислено, немов уже відбув більшість необхідних ініціацій. З животика йому стирчав шматок чорної пуповини.
— А це будете пізніше відрізати? —
