АМтм - Юрій Романович Іздрик
Праворуч білів пунктиром ряд однакових котеджів, ліворуч простягався піщаний берег, поділений щоп'ятдесят метрів на дільниці металевим поруччям та стежками бетонних плит. Тут, звалені у купи, громадилися парасольки, ширми, лежаки та атрибути пляжного спорту. Я намагався пройти якомога далі, туди, де кінчалася забудова і де в мене було більше шансів залишитися непоміченим.
Однак, минувши невеличкий гайок рахітичної південної зелені, я пожалів, що забрів так далеко.
Тут були люди.
Я випустив з уваги тих фанатиків (як вважають вони) здоров'я, що зриваються вдосвіта й займаються (як їм здається) спортом на свіжому (як прийнято вважати) повітрі.
Щоправда, люди ці з'являлися — як вважав я — з туману і зникали в ньому, але тим гірше: я не міг передбачити, які сюрпризи ховаються за зоною видимості.
Декілька чоловік рачкувало на мілині, практикуючи чи то грязетерапію, чи то копрофілію.
Якийсь пан вигулював, ніби пса, ручну сороку (серед морського птаства сорока, вочевидь, почувалася білою вороною, бо навіть пробувала перевальцем іти, немов ворона, а не підстрибувати, як це прийнято в нормальних сорок — давалося їй це нелегко, і вона щоразу тицялася дзьобом у пісок).
Вражаючих розмірів бабця сиділа в складнющій йогівській асані, підстеливши під тілеса ціле татамі і дихаючи за системою Фаркаша Кемплені — її замалим не промислове сопіння переслідувало мене ще добрих півкілометра.
Туман згустився, і на деякий час я цілковито втратив орієнтацію, немов потрапив у якесь метафізичне місце без жодних ознак реальності. Та незабаром — коли крізь імлу почав просвічувати галогенний прожектор сонця — мряка почала танути, і світ проявлявся поволі, ніби на фотографії.
Постатей, на жаль, з'являлося щораз більше. Мене обігнало двійко чоловіків — вочевидь, батько із сином — батько (неголене обличчя, купальний халат, капці на босу ногу) ніс поперед себе в обіймах поліетиленовий пакет BOSS із обірваними ручками, а вісімнадцяти-дев'ятнадцятирічний юнак (помаранчевий ірокез, окуляри, хіп-хоп-штани) тягнув за собою візок з картатою торбою. Мимоволі я почув уривок їхньої розмови, з якого випливало, що обидва — іноземні туристи:
— Who the fuck are you? — нетерпеливився батько.
— Don't do me any fucking favours, — з безпідставною гідністю власника greencard відповідав син.
— І can't understand this fucking business, — не по-гамлетівськи нервував батько.
— Don't fuck with me — син був безапеляційний.
— You don't fucking me — мляво захищався батько.
— Fuck the world! — узагальнював син.
— ОК. ОК. Fuck me, — принижувався батько.
— І got fucked by my fucking barber, — поров якусь явно субкультурну ахінею син.
— You're a fucking jerk! — не витримував батько.
— You're fucking right, — погоджувався син.
— Go fuck yourself! — не вгавав батько.
— Oh! Fuck it! І guess l'm fucked now — син уже мав досить.
— You're a fuck-up! You're a fuck off! — зациклився батько.
— Who gives a fuck? — по-філософськи відреагував син, і невдовзі обидва зникли в імлі.
Я навіть не намагався зрозуміти, що означала ця розмова, хоча інтонаційно діалог міг би вписатися в таку, скажімо, схему:
— Ну, як тобі тут?
— Та нічого. Повітря свіже, хоч і наповнене несвіжими обіцянками.
— Тобто? До мене не дійшло.
— А з мене вже вийшло. Буває. Слова з когось виходять, але ні до кого не доходять.
— Ну то хрін із ними. А ти орієнтуєшся, де ми?
— Думаю, це велика гульба і жрачка.
— «Гульба» як «прогулянка»? Ок. Але де жрачка? Я від учора ніфіґа не їв.
— Здається, це така жранина, де не ми їмо, а нас їдять.
— Та шо ти гониш, припух, чи шо?
— Нам цього тут не видно, але я переконаний: саме в ці хвилини — там, у світі, який ми покинули, з якого нас викопали в дупу — за нас уже взялося кодло хробаків. У тому світі ми жерли відгодовану на хавку худобу, своєю чергою відгодовуючи себе на хавчик червам. Така бодяга.
— Еге, бачу ти круто вивчився на своєму філфаку, малий гуманітарій. Feel. Fuck. Подкастер, йопть.
— Буває так, що зловиш рибу на черв'яка, котрий жер твого батька, а потім поїдаєш рибу, котра зжерла того черв'яка. Ніштяк!
— І що ти хочеш цим сказати?
— Нічого, любий привиде, крім того, що за сприятливих обставин ти міг би опинитися в моїх кишках. У певному сенсі, ти вже там.
— На щастя, ми вже обидвоє в кишках у хробаків чи Бога, що, зрештою, одне і те ж. Крім того, в цьому морі не водиться риба.
Химерна пара зникла в імлі, а я, захопившись тлумаченням розмови, майже забув, чого сюди прийшов.
Зненацька в мене визрів простий і нахабний план.
Я похлюпаюся в морі, а потім разом із чисельними плавунами спробую пробратися в душ.
Відступати нема як.
Я таки змию із себе бруд, хай би там абищо.
От тільки мило використати поки що не вдасться — мої вроджені екологічні прибамбаси мали виразні ознаки етичного кодексу.
Я швиденько роздягнувся і зайшов у море. У порівнянні з різким ранішнім повітрям вода була тепла і злегка парувала. Не встиг я проплисти й кільканадцяти метрів, як переді мною випірнув середніх років чолов'яга і знаком запропонував відплисти разом з ним подалі. «От чорт, невже він щось запідозрив», — паніка з найменшого приводу давалася мені тепер легко. Я плив попереду і мало не втопився, коли чоловік несподівано обхопив мене ззаду руками. Ми вже були далеченько від берега, та води тут виявилося лише по груди — він напевно знав, куди плисти. Я почав вириватись, як тільки ноги торкнулись дна, але чоловік міцно тримав мене.
— Ну чого ти, дурнику, хіба ти не хочеш просто тут, у воді, — белькотів, важко дихаючи.
— Пусти, собака! — Я пручався, як міг, але той тип був міцніший за мене, і боротьба, вочевидь, лише збуджувала його. Та щоби домогтися свого, йому таки довелося послабити обійми, і мені вдалося вирватись і пірнути, стусонувши його ногами в живіт.
— Підар ти горбатий, — закричав я, випірнувши метрів за десять від нього, — мало тобі голубих на узбережжі?
— Тихше, ідіоте, — сичав він, відпльовуючись, — хіба я тебе силою тягнув за собою?
Що правда, то правда, я просто попався на гачок, як перший-ліпший шмаркач. Зненацька,
