Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ага! — вигукнула вона, швидко закивала, враз заметушившись, навіть вийшовши зі свого безпечного, як здавалося, кутка. — Зроблю, зроблю! Там у мене, зара-зараз!

Метнувшись до сусідньої кімнати, тут же вибігла звідти, стискаючи ридикюль, поставила на стіл, відсунувши пачки різаного паперу, розкрила його, вивернула назовні щось біле, жіноче, чисте й легке.

— Треба промити рану. Я крові не боюся, зможу, правда. Оце б хто на бинти порізав…

— Розбирайтеся, — кинув Штерн, жестом запросив Абрамова до вільної кімнати: — Заходь, коли так. Але говори дуже коротко, нема часу тебе довго слухати.

Він зайшов першим, Абрамов — за ним, сам щільно причинив за собою двері, почав одразу, напевне вже встигнувши звести рій думок та набір слів до єдиного цілого.

— Думай сам, Штерне. План ти поміняв уранці, вважай — кілька годин тому. Сам. На вас чекали в банку перевдягнені поліцейські — чи жандарми, чорт знає хто. Не суть, головне — засідка була справжня. Зайди ви всередину — амба, пастка, мишоловка. Але живими грішми все одно вирішили не ризикувати. Бач, підготувалися. Хоч і засідка, та все одно… Ми від цього більше втрачали й втратили, Штерне, хіба ні? Наша харківська група планувала операцію, ти тут маєш рацію. Ось тільки здали ми самі себе, по суті. Бо не просто лишилися без належної нам частки грошей. Є ще моральний бік справи, ти прекрасно його знаєш. Наші, добре, нехай навіть мої особисті рахунки з тим чортовим зрадником, Князем. Як ти думаєш, хотів я чи хтось із наших, аби ця скотина вийшла сухою з води? Ми цілилися не просто на гроші — на його гроші, Штерне. Ось і виглядає тепер: якщо провокатор серед моїх людей чи навіть я сам, то ми вирішили пробачити Князеві всі його підлоти. Заради чого, скажи мені? Аби тебе здати охранці тут, у Харкові?

— Плутано, — скривив кутик рота Штерн, машинально потер пучкою пальця виразку на щоці: коли пітнів від напруги, там завжди починало свербіти, подумки щось прикинув, повторив: — Плутано. Але згоден — правильно. Сам трошки винен, захопився, надто загрався. Міг би прикинути, чому гроші від пошти до банку супроводжувало лише двоє стражників. Як для цього вашого так званого Князя тридцять тисяч — не так багато. Тільки ж він, коли тобі вірити, жадний страшенно. За охорону сам платить. Напевне оточив би свій капітал удвічі більшим військом, — на цих словах він гмикнув. — Правда, хтось із твоїх теоретично, тільки в теорії, Абрамов, міг здати наші плани фараонам.

— Для чого! — стрепенувся той. — Хіба я не…

— Тихо. Спокійно. Кажу ж: це все припущення. Могло бути так. Твоя організація до ексу відношення не має. Про те, що ви охороняєте периметр, охранка й поліція поняття не мали б. Справді, ніхто з ваших у бійку там так і не поліз, бомби Гірша дуже вчасно знадобилися. Фараони, зі свого боку, теж не чекали зміни в планах. Двох людей, вважай, підставили під кулі. Це, повторюся, навряд чи передбачалося. Вони взагалі мусили привезти мішок із грішми, передати клеркам у банку та спокійно собі їхати геть. Потім заходимо ми. Далі — ясно.

— Висновок?

— Харківське охоронне мало дуже обмежену інформацію. А саме: такого-то дня о такій-то годині такі-то люди планують у Харкові акцію у відділенні Земельного банку. Якому — ніхто не знав. Але Гірш спеціально поїхав сюди раніше. Понюхав, побачив, подумав. І відбив два дні тому телеграму. Текст дуже простий, нічим не привертає до себе уваги. Проте це був такий набір слів, про який ми домовлялися наперед.

— І?

Абрамов зараз сам уперто штовхав Штерна до думки, яка просто сама просилася і яку той до останнього не хотів озвучувати. Та довелося, іншого виходу зараз уже не було, бо Штерн сам почав цю розмову.

— Час і місце проведення ексу всі мої люди знали того ж дня. Телеграму Гірш відбив рано, так домовлялися. Вже в обід усе стало відомо. Отже, або провокатор — справді Гірш, і він дав того ж дня ще одну телеграму чи повідомив тутешню охранку іншим способом, або… — Пальці знову клацнули.

— Або, — луною відгукнувся Абрамов. — На телеграф Гірш ходив сам. Ніхто з моїх поруч із ним не крутився. Не бачив я в цьому жодного сенсу.

— Я не бачу жодного сенсу, для чого Гіршеві… Або комусь іншому… Так, усе. Гаразд. Спокійно, — Штерн тепер говорив сам до себе. — Нас не вистежували на вокзалі зранку. Нас узагалі ніде не шукали. Чекали в певному місці. Точного часу не знали. Тому замінили банківських пацюків поліцейськими ще зранку. Гадаю, посадили подібні засідки і в інших відділеннях. У вашому місті їх навряд чи так багато. Усі — в центральній частині. Ще не бачив, аби банк відкривали на околиці чи в передмісті. Про експедицію цих грошей, призначену саме на сьогодні, теж напевне дізналися досить швидко. Склали два і два. Жандарми не такі дурні, як нам хочеться їх бачити, Абрамов.

— Згоден.

— Готували сьогодні засідку. Все інше — допоміжне. Чекали на нас. Довести не можу, відчуття. Я відчуттям довіряти звик.

— Теж погоджуюсь. Тепер погодься й ти: не слід було вести подібні розмови при всіх.

Штерн кивнув мовчки. Вирішив більше взагалі нічого не говорити.

Гірш.

Фаїна.

Малюта.

Левін.

Вольф.

Кожен із них міг зрадити. Не хотілося в це вірити. Проте логіка у словах Абрамова таки була: провокатора слід шукати серед своїх.

Левін.

Малюта.

Фаїна.

Гірш.

Вольф.

Усі вони знали час та місце. Навіть ті двоє, що лишилися в Києві.

Усі в різний час виходили з дому в Пущі-Водиці. Навіть Фаня, адже часу від моменту, коли її оголосили в розшук, давши це в газету, спливло таки чимало. Ризики зменшилися.

Малюта, професійний грабіжник.

Вольф, недороблений актор.

Левін, бісів красунчик із чим далі, тим більш явними претензіями на незалежність та лідерство.

Гірш, гірничий інженер, знавець підривних робіт із Юзівки.

Фаїна, котра вважає себе вдовою полум’яного революціонера та незламного борця з режимом Переця Сичевського.

Хто?

Зрозумівши, що розмову закінчено, Абрамов, тримаючись уже зовсім спокійно, навіть із дещо переможним виглядом потягнув на себе двері, вийшов, лишивши Штерна самого. Але той вийшов майже відразу за ним, глянув, як старанно, боячись завдати болю, перев’язує Лілі прострелене наскрізь Малютине плече, як замислено перебирає різаний папір на столі Гірш, як не зводить Левін очей з Абрамова. Схрестив руки на грудях, потім