Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Вона закашлялась у пожовклий носовичок.
— Годі. А що з Алексом?
— Хвилинку, — хрипко сказала вона. — Повір мені, поспішати нікуди. І ти сам це розумієш. Оця вся гонитва за грошима, коханням, дітьми, думки про обов'язок — і що? Допомогло? Моїм дітям від того поліпшало? Ні, слухай: не поспішай. І зараз. І взагалі.
— Я хочу поговорити, — продовжила вона. — Розкажи про себе. Про дружину. Вона єврейка, так?
Я дивився на цю невиліковно химерну жінку.
— Мені Алекс розказував. Ніколи її не бачив, але каже, що ви щасливі разом.
— Так і є.
— Це добре. Тільки, знаєш, дивна пара — єврейка й українець…
— І моя дружина так каже.
— Дивно, правда? Вона має рацію. Знає твою історію?
Здається, Ада стримала сміх.
— Якщо ти маєш на увазі те, що розповідала мені ти, то так.
— Це — добре. Таємницям у шлюбі не місце.
6
Я зустрів Шеллі в медуніверситеті, проте вперше по-справжньому ми поговорили тільки через кілька років у Вашингтоні, в «Holiday Inn» біля станції метро «Дюпон-Сьоркль» під час конференції з організації медичного забезпечення.
Я звернув увагу на неї давно, ще в Бостоні. Її обличчя мало щось чисте і свіже, якусь точність — його немовби дуже гарно зробили: від чорного волосся з рівним чубчиком через лоб до сильного підборіддя, — бувають підборіддя, які просто спадають із обличчя, не завершуючи його, а це було чітке, немов абзац.
Я бачив її в аудиторіях, у коридорах, на вулиці. Щоразу намагався спланувати зустріч, але не встигав навіть почати втілювати свій задум — і її або мене зносило до якогось іншого обов’язку.
Так тривало роками, доки вона стала дивним постійним образом у моїх фантазіях, послабленим від того, що ми часто бачилися, — ніби прекрасний сад, повз який проходиш щодня дорогою на роботу, зупиняєшся на мить і мрієш, що колись його господар вийде до тебе й запросить у гості.
Наші кар’єри розвивалися паралельно досить довго, доки ми зустрілись у Вашингтоні. Того дня ми волею випадку всілися на сусідні зелені плюшеві крісла у вестибюлі готелю, щоби, перш ніж пірнути у вир конференції, зібратися з думками над горнятком кави.
Шеллі мала блакитний кашеміровий светр і світлу помаду.
Я привітався. Вона кивнула, не підводячи очей. Потому вона розповідала мені, що намагалася не дивитися мені в очі, та я був занадто сонний, аби це помітити. Проте я інстинктивно відчув якийсь виклик і продовжив підкидати фрази в її бік.
— Нудна конференція.
— Правда? А по-моєму, сьогодні будуть чудові круглі столи, — заперечила вона.
— Які це? — спитав я.
Вона відвела очі. Коли вона подивилась у бік реєстрації, де жінка з двома доньками жваво розмовляла з адміністратором, я знову помилувався її профілем.
Коли вона поглянула на мене, я раптово збагнув, що вона не лише знає, хто я, але й має щось мені сказати.
Вона кілька секунд дивилася мені в очі.
Урешті, урвавши погляд, усміхнулась і відказала:
— Слухай. Просто дозволь мені дещо сказати тобі.
— Звичайно.
— Твої батьки вбивали моїх у старій країні.
— Що?
Я подивився на жінку, котра відходила від реєстрації, ведучи за собою дівчаток.
— Ти ж українець, правда?
Ось на цій сюрреалістичній ноті й розпочалося наше знайомство: майбутня дружина автоматично звинуватила мене в антисемітизмі. Виявилося, що вона всі ці роки мене уникала. Не пам’ятаю, що я сказав на своє виправдання, та ще до кінця конференції я взяв із неї обіцянку, що нашу розмову буде продовжено.
Потім, увечері в барі готелю, вона розповіла мені, звідки так із цим обізнана.
— У моєї матері двоюрідні загинули в Аушвіці, — пояснила.
Її палкість нагадала мені характер Круків.
— Ти була в Польщі?
— Я й не певна, що хочу. Я стільки років бажала, щоби мати асимілювалася (мій батько — італієць із Брукліна), — та потому подумала: а як жили німецькі євреї? Сім’я моєї матері мешкала в Німеччині, відколи родину вигнали з Іспанії. Усі стали німцями. Майже. А потім уже й не знали, хто вони. А яка різниця? Для німців вони ніколи не були німцями.
— Ти ортодоксальна? — спитав я.
— Ти, мабуть, не надто і знаєш, як це? Більшість ґоїв майже нічого не знає про євреїв, окрім того, що показують по телевізору. Та й ніхто в цьому не винен. Кожен поспішає своїм шляхом, і ніхто не зупиняється придивитися до мапи. Ми живемо в ґето. Зі скількома чорними ти знайомий?
— З одним. А що ти чула про мій народ?
— Погроми. Нацисти. Як завжди. А ти? — спитала Шеллі.
— Лихварі. Комуністи. З газет, із телевізора, — відказав я.
— Найважче. Завжди кажи про найважче, — мовила вона мені.
— Добре. А як так, що про Голокост чути на кожному кроці, а про наш голод — ні?
— То йди і розкажи світові!
— Громада вважає, що цю інформацію приховують, — сказав я.
Я ще ні з ким про це не розмовляв. Власне, я й не усвідомлював, як багато старих істин засвоїв сам просто з газет.
— Стільки років люди не вірили, що у світі є країна, звідки походять мої батьки. У газетах її називають «Росія». Це так, якби ти з Бостона приїхала до Європи, а там усі вважали би, що ти з Канади, бо там також розмовляють по-англійськи. Це людей лютить.
— Ти йдеш цим шляхом, і хто знає, куди він веде? — мовила вона.
— Ну, гаразд. Зупинімося. Ми американці, — примирливо погодився я.
— Точно. Це — цікаво. Я чула, що ви найгірші!
Я теж таке чув.
— І що кожен американець тримає рабів.
— Річ у тому, що багато євреїв вважають слов’ян антисемітами.
— А євреї в комуністичній партії? Їх було більше, ніж колаборантів.
— Це тобі таке твоя матінка розповідала? Дуже цікаво.
— Мене мати такого не вчила. Проте читав я ось що: євреї прийшли
