Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
Сину мій, одинокий хлопче (читав Юліян з майже здержаним віддихом). Оповідали про нього, що сей Альбінський настільки був захоплюючий, талановитий, образований, остільки здібний до ріжних поступків і жостоких вчинків».
«Тату, — перервав тут нараз молодий читаючий офіцер і звернув своє обличчя до батька. — Ви так тут говорите, неначеб завідатель Альбінський був ще межи живими».
«Се він і є, мій сину, — відповів годинникар. — Альфонс Альбінський є ще між живими».
«Справді? Альфонс Альбінський він жиє? Де?»
«Жиє в горах в М., де проживає і моя одинока сестра, а твоя тета Софія. Але не переривай. Читай. Се, прецінь, не така давнина, про яку я оповідаю».
Син вмовк, похитавши зчудовано головою, і потонув дальше в записках.
«„Яка програма на сьогодні?“ — спитала пані Альбінська, погладивши свого мужа ніжно по рамени, котрого любила понад все, хоч він не все віддячувався їй гідно за ту її вірну любов. Він поглянув на неї побіжно й усміхнувся: „Тобі невідомі програми вечорів в Ґанинґаймів, ти бувала там чи не один раз. Правда, тепер вже лиш рідко заходиш, що далі й забудеш, що ми там пізналися. Не так Люнечко? — спитав і звернувся до мого батька, наче йому се говорив: — Ти вже забула, як перебувала з твоїм батьком в купелях в Д., де перебувала тоді й п-ні Йоахимова фон Ґанинґайм зі своїм мужем, і ми там пізналися? Опісля, по повороті, у них святковано чиїсь уродини і була невелика забава, на котру по повороті ти з батьком мусіла явитися і ми там обоє пізналися. Ти гуляла так чудово мазурка, як родовита полька, а до другого вже я тебе заанґажував. То був для нас обох незабутній, прегарний вечір. Там все однакова програма“. Пані Люнечка здвигнула плечима й усміхнулася якось мрійливо. „Пам’ятаю, — сказала, — чому б ні; для молодих танець або сальонові гри, які хотіли, декламації, мелодрами, дилетантський театр — а для мужчин в окремім салоні — гра в карти. Ах, та гра в карти… мій дорогий… та шалена гра, — додала зітхаючи. — Грай обережно, Альфонс, проти втрати і руїни ніхто з граючих не засекурований. А ти все тям одно. В нас є діти… Там високо і ріжно грають“.
Він окинув її поглядом через рамено і його уста відслонилися на хвильку з одної сторони над зубами ледве помітно — мов до усміху.
„Ти заєдно бачиш примари, жінко, коли я туди їду“, — відповів сухо.
„Краще уважай на себе, ось о що я тебе прошу…“
Зачувши ці слова п-ні Альбінської, мій батько, мов пригадав собі щось, вдарив себе в чоло — попросив обох панів — завідателя і вчителя — пождати на нього недовгу хвильку, бо забув щось в своїй кімнаті. Вони вволили його волю. Завідатель витягнув папіросницю, щоб собі зладити папіроску на дорогу… вчитель постояв хвильку… а відтак подався за батьком. Стрінув його, як зачиняв двері від кімнати, котру замешкував спільно зі штабовим лікарем. „Пані Альбінська остаєсь в несупокою, — шепнув батькові до вуха. — Вона знає ті вечері — завідатель не раз програвся… але в нього опісля вигравання так щасливо виходить… що граючі, а особливо… один рітмайстер від гузарів… і один багач, вірменин з Бессарабії, добродій П. лиш не оказують явно своєї зависти. Та пані Альбінська рідко коли про одно або друге… дізнається. Простіть, пане капітане, коли вас, яко ваш конаціонал, позволяю собі попросити… лиш мало з собою грошей взяти“.
Мій батько… прокинувся, уражений. „За що ви мене маєте, пане? Я ж не молодий академік… щоб викликувати обаву в своїх приятелів. Я буду сьогодні в и ж и ч е н и м и грішми грати, а це для мене найліпша контроля. Не журіться за капітана“, — сказав… і поклепав цього добродушно по рамені.
Відтак вернули вже оба до завідателя.
Коли мали виходити і мій батько вклонився на прощання господині дому, погладив свою пестійку — його очі окинули кімнату — неначе не замітив когось… когось бажав бачити, а обличчя його було поважне. Вдягаючи шапку на голову, оглянувся ще раз.
„Ви забули щось, пане капітане?“ — спитала пані Альбінська ввічливо.
„Ні“, — відповів він і затягнув шапку глибше над очі, неначеб не бажав, щоб йому хто в них глядів.
В тій хвилі відчинилися двері і в кімнату увійшла молода дівчина, родичка завідателя, панна Ольга Альбінська — звана дітьми і цілим домом „тета Оля“. Вона йшла просто знадвору із зільника, де працювала з слугою коло грядок — розсаджували весняні цвіти й розкривали рожі. В руці несла невеликий жмут правдивих розвившихся темно-фіолетових фіялків „Parma“[78].
„Славно, панно Олю… — кликнув учитель поучаючо. — Ви „з повним“, будемо добре гостити“.
„І справді, — повторив собі за ним мій батько весело, з нетаєним виразом радости, скидаючи нагло шапку. — З’явились у сам добрий час — та ще і з фіялками — а сама, як фіялка, все захована“.
Він подав їй, що зарум’янилась сильно, руку.
„Се правдиві „Parma“, пане капітане“, — відповіла змішано.
„Правдиві, правдиві“, — повторив він і їх погляди потонули на мить в собі. Око її вуйка завідателя підхопило це.
„Ми спізнилися… капітане“, — упімнув він сухо.
„Нічого не втратимо, пане завідателю. А фіялок кілька я все-таки випрошу собі у панни Альбінської, може, вони принесуть мені цього вечора яке щастя“.
„Не вірте надто в фіялкове щастя“, — відповіла й усміхнулася, уникаючи його погляду, панна Альбінська.
„То пришпиліть мені їх бодай своєю рукою ось тут, коло цього ґудзика… нехай не увійду в салю вельможів недекорованим… як вже відмовляєте фіялкам хист приносити їх властителям щастя“.
Молода дівчина… відступила, заклопотана, й заховала руки поза плечі — як чинила це маленька фаворитка мого батька.
„Ну, тето Олю?… не хочете, відмовляєтеся — чи капітан такий страшний? Ми живемо в часах миру“.
Тета Оля глянула мимоволі на завідателя.
На його устах указалася і щезла на мить усмішка легковаження.
„Я не можу“, — відповіла.
„Чому не можете?“
„Кваптеся, пан добродій завідатель… нетерпеливиться“.
„Мої руки від землі, не бачите? Запорошу вам блюзу, я справді не можу. Може… хто інший. Пане Рибко… ви…“ — і тут умовкла.
Хтось застукав нараз так сильно до дверей, що очі всіх звернулися туди, і на запрошення господаря відчинилися вони, і увійшла напудрована, вистроєна сестра завідателя Альбінського, молода вдовиця, пані Орелецька.
Її чорні очі обняли блискавкою групу, спинилися на молодій дівчині
