I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

Мак-Лох дістав з нижньої полиці візка гранчасту чарчину і пляшку без етикетки. За тим особливими щипчиками вибрав з маленької коробочки товстеньке кавове зернятко і поклав його на срібну тацю поруч із кавником.

— Це особлива духмяна кава — арабіка, — пояснив свої дії. — Далі ми знімаємо зі спиртівки кавник і на цьому полум’ї нагріваємо спершу чарку, а потім наливаємо туди настоянку.

У повітрі розлився солодкий лакричний присмак.

Ухопивши щипчиками кавове зернятко, він теж потримав його над вогнем, кинувши згодом у чарку. Зернятко повільно опустилося на дно, долаючи опір густої рідини.

— А тепер, увага, у тебе є годинник?

— Є, — глянув я на свої недорогі електронні «Casio».

— Засікай час.

— П’ять хвилин на першу ночі.

— Я підпалюю настоянку, — містер Джон чиркнув сірником, підносячи його до чарки, над якою враз знявся блакитно-помаранчевий вогник. — Засікай рівно хвилину. Коли мине час, задмухай полум’я і пий через соломинку.

— Ой, здається свічка падає, — мій погляд упав на запилюжену люстру.

Одна зі свічок нахилилася так, що віск рясно заливав скатертину. Я був уже сіпнувся, аби її поправити.

— Не бери дурного в голову. Краще спостерігай за часом.

У двері постукали.

— Так-так, Доріане, ми готові, — озвався містер Джон і до кімнати в довгому прозорому хітоні з газової тканини зайшов його прийомний син.

Під хітоном у Доріана нічого не було! Тобто зовсім нічого, навіть бандажа.

У руках він тримав золоту семиструнну ліру, а голову юнака прикрашав золотий обруч із двома золотими нарцисами, які скидалися на невеличкі ріжки. Він наближався до нас балетною ходою, ступаючи босими ногами по брудній кам’яній підлозі залу.

— Малий не застудиться? — спитав пошепки в містера Джона.

— Та ні, — так само втаємничено відповів той, — він уже не вперше тут танцює. Каже, що в цьому залі на нього сходить натхнення. Цей Доріан справжній танцюючий демон.

— Як ви сказали?

— Танцюючий демон, — відповів старий і серце в мене у грудях неприємно булькнуло.

— Мій наставник сказав, що ви люб’язно погодились подивитись, як я танцюю, — звернувся до мене Доріан, — і я вам за це дуже вдячний. Це буде невеличкий етюд з другого акту, де Орфей у пошуках Еврідіки спускається в пекло. Чи не будете ласкаві допомогти мені?

— Чим саме? — я здивовано глянув убік сера Джона.

— Потримати цю ліру, — танцівник простягнув мені інструмент, дуже схожий на логотип елю «Гіннес», що виявився доволі важким, ніби й справді був зроблений зі щирого золота. — Підіграйте мені, будь ласка, за Орфея, в той час як я виконуватиму партію Еврідіки.

— Яким чином?

— Заберіться, будь ласка, на стіл, і коли я займу шосту позицію, легенько торкніться струн.

Я зніяковів. Ну це, блін, вапще...

— Просто там є така мізансцена, — спробував розрулити неоднозначну ситуацію містер Джон, — коли Орфей стоїть на високій скелі й бачить Еврідіку, що виконує свій танець. Цей епізод чи не центральний у всьому балеті.

Самі розумієте, відмовити старому після його пропозиції про Спілберґа я не міг. Тож слухняно видершись на стіл, зайняв позицію напоготові. Почувався, як малюк на вранішнику, якого дорослі примушують читати віршики про роль моркви в житті сніговика.

Містер Джон розвернув своє крісло спинкою до комина, вмостившись обличчям до виконавців.

«Можна», — кивнув головою Доріан, і я провів рукою по струнах.

Почулася тиха й меланхолійна музика. Складалося враження, буцім десь поруч заграв справжній симфонічний оркестр. Тихо співали флейти, виводили свою сумну мелодію альти та скрипки, чулися переливи арфи. Дива, та й годі.

Глянувши на танцівника, я побачив, як тіло його почало дрібно-дрібно тріпотіти. Він виструнчився, знявши руки догори і різко кинув їх униз разом із головою. Я ж зі здивуванням звернув увагу на те, що пальці проти моєї волі торкаються струн ліри, яка мов би прикипіла до рук. Зробивши спробу припинити грати, я нічого не домігся. Руки вже не слухалися мене. Що за чортівня! Перелякано глянув на містера Джона, але той увесь полинув у танець, з відкритим ротом спостерігаючи за своїм протеже.

Рухи Доріана робилися дедалі стрімкішими. Так само наростала музична хвиля. Ось зазвучали валторни, труби. Загули тромбони, завищали флейти-піколо. Божевільні скрипки закрутилися віхолою...

Раз у раз зиркав я то на танцюриста, то на містера Джона, який почав соватися у кріслі. Одна холоша його штанів набрякла, здибилась. Сумнівів не було: видовище танцюючої Еврідіки збуджувало старигана.

«Та вони ж підори! — подумалося мені. — І я граю під їхню дудку, проти власної волі!»

Аж ось музика досягла апогею. Симфонічний оркестр узяв найвищу ноту, завмер на якусь мить і водоспадом ринув униз. Доріан закрутив фуете, в останній раз сплеснув руками, вигнувся всім тілом, викинув уперед ногу й упав на неї просто на брудну підлогу.

У ту саму мить містер Джон смикнувся у кріслі, загарчав, заохав, вчепившися руками в залапані бильця, і я побачив, як по сірій тканині його штанів біля паху почала проступати масна чорна пляма. Здається, старий чорт скінчив прямо у штани.

Коли остання нота коди відлетіла в небуття, сила, що приковувала мене до золотої ліри, почала скресати і вже за мить я зміг відірвати пальці від струн. Доріан лежав на підлозі в тій самій позі, в якій завершив танець. Містер Джон, покручений пенсійним оргазмом, сидів нерухомо у своєму кріслі, закривши обличчя зморшкуватою рукою.

Нараз мені на плече щось закапотіло. То був віск з оплавленої свічки. «Треба поправити, аби не сталося пожежі», — подумав я і, поклавши ліру на стіл, заходився поправляти стеариновий огарок.

— Гей, друже, годі вже там бабратись. Мерщій ходи гасити свою лакричну настоянку, бо, здається, хвилина вже минула.

З часом і простором у квартирі містера Джона дійсно коїлись якісь дива.

Глянувши вбік старигана, я побачив, що той усе ще сидів у кріслі обличчям до комина. Натомість ніякого Доріана в залі не було, як і золотої ліри біля моїх ніг. Годинник на руці показував шість хвилин на першу.

Йой, люди добрі, чи не поїхала в мене стріха?

Обережно спустившися зі столу, я рушив до комина. В телевізорі показували репортаж з війни в колишній Югославії. Жодної масної плями на штанях у