Прощавай, рудий кіт - Мати Аугустович Унт

Аарне стенув плечима. І в ту ж мить щось неприємно мокре ляпнуло його по щоці. На губи стікала противна брудна вода. Тітонька Іда стояла, тримаючи мокру ганчірку, і питала:

— Ще хочеш? Хочеш іще, негіднику?

Аарне відчув, що держить у руці якусь річ, і ще дужче стиснув її…

— Геть! — заверещала тітонька. Двері з сусідньої кімнати прочинились, і Аарне побачив перелякані очі Лінди. Він опам'ятався і розтулив пальці. На підлогу щось упало. То була кочерга. Аарне підломилися ноги, йому захотілося сісти.

Лінда взяла у тітоньки ганчірку і почала витирати підлогу. Тітонька Іда сіла. Аарне бачив: руки їй тремтіли так, що, коли вона пила, вода виливалась із склянки. Не дивлячись на Аарне, тітонька сказала:

— Іди збирай свої речі. Щоб завтра тебе не було тут.

Трохи згодом тітонька Іда увійшла до кімнати і, здивована, побачила, що там нікого немає.

— От бачите, — сказав Аарне Корнелю. — Ось так сталося, що тепер я тут…

Він сумно усміхнувся. Корнель закурив і мовив:

— Ну що ж, тут нічого не вдієш… Де ви ночували?

— У Індрека.

— А що далі? Мати знає?

— Мама?

— Ні. Сьогодні напишу їй.

— Куди ж ви підете?

— Мабуть, до Індрека…

— Він згоден?

— Так. У нього якраз вільна кімната…

— Тоді добре…

Корнель підійшов до вікна і відчинив його. Був теплий сонячний ранок.

— Ви засуджуєте мене? — спитав Аарне.

— Як педагог, я мав би це зробити… Але не зроблю, бо… Я вчинив би так само.

— Дякую, — мовив Аарне.

Тепер перед ним стояло ще одне важке завдання: забрати з старого жовтого будинку свої речі. Вночі він тільки накинув на плечі пальто і так побіг до Індрека. Індрек ще не спав. Вислухавши друга, він приніс відкілясь розкладушку… Так минула ця ніч.

…Підходячи до жовтого будинку тітоньки Іди, хлопець відчув, що все те, що ще вчора було рідне, за одну ніч стало зовсім чуже. Неприємно рипнула хвіртка. Дивно, цей звук Аарне помітив уперше. Індрек насвистував якусь безжурну мелодію.

Біля дверей Аарне зупинився. Ключ висів на гвіздку. Ні, Аарне натиснув кнопку дзвінка. Зачалапали капці, клацнув замок.

Аарне та Індрек привіталися.

Тітонька Іда відповіла байдужим тоном. Очі її були червоні чи то від безсоння, чи від плачу.

— Ми прийшли по речі, — мовив Аарне.

Тітонька не відповіла і пішла в кімнату.

Хлопці рушили за нею. Всі речі Аарне лежали на своїх місцях. Тітонька ще не встигла нічого переставити. А може й не хотіла нічого переставляти?

Під канапою стояли дві порожні валізи. Аарне розкрив одну з них і почав складати книжки. Фейхтвангер, Ремарк, Отто Діск, Рокуелл Кент, Казаков, номери «Творчості»[11], підручники… зошити… всілякі нотатки… «Особистий архів» — папка з фотографіями і листами. Аарне не був певен, що його не чіпали.

Весь цей час тітонька Іда і її сестра нерухомо сиділи на канапі. Сестра нічого не бачила і тільки плямкала беззубим ротом. Хлопець відчував на собі погляд тітоньки Іди і намагався не дивитись на неї.

До однієї валізи вмістилися всі книжки і папери. Порожня поличка стояла наче запилений скелет. До другої валізи поклав штани, сорочки і светр. Два піджаки… Один Аарне надів. А другий?

— Що в тебе під пальтом? — спитав він у Індрека.

— Тільки светр.

— Добре, тоді надінь ще цей піджак.

Вони навпочіпки сиділи біля валізи. Переїжджати на нове місце завжди сумно. Аарне окинув поглядом кімнату. Просто так, щоб попрощатися.

— У такій атмосфері я прожив три роки, Індреку, — прошепотів він трохи здивовано.

Тітонька Іда почула його слова.

— Ти, — почала вона тремтливим голосом, — колись ти ще прийдеш мене просити… Чуєш? Ти кажеш мені на прощання такі слова… Аарне… — Вона стишила голос. — Ти невиховане щеня. Ти взагалі не людина, розумієш?

Вона нерухомо сиділа на канапі і говорила млявим голосом. Чи вона зверталася до хлопців, чи сама до себе?

— Аарне, ти великий обманщик… Мене ще ніколи так не обманювали…

Аарне закрив валізу.

— Як ми їх донесемо? — спитав Індрек.

— Якось донесем.

От і все…