Прощавай, рудий кіт - Мати Аугустович Унт

Якось увечері Аарне разом з Майєю пішли знову до Ести Лійгер. Майя сказала, що у неї в теці купа малюнків.

Еста Лійгер зняла вимазаний фарбами фартух. Вона трохи схудла, може, у цьому була винна весна…

— Ну, показуйте! — Вона одразу ж звернулася до Майї.

Вони знову розклали малюнки на підлозі і схилилися над ними. Лійгер казала Майї про щось дуже фахове. Аарне зазирнув через плече дівчини і відчув гостре розчарування. Ні, ні, все було гаразд, нічого поганого не скажеш, але це було найгірше… Старанно, коректно… Аарне на мить заплющив очі і відійшов убік. Він дуже чекав цього моменту. І ось… Ще минулого разу промайнула ця думка, тепер вона навалилася, мов важка хвиля. Майя слухала Лійгер і кивала головою. Раптом Аарне все стало гидке: і кімната, і мазанина на підлозі, і Майя. Це почуття було таке ясне і несподіване, що хлопець навіть злякався. Коли Лійгер спитала у Майї, чи вступатиме вона до художньої школи, дівчина відповіла: «Так». На друге запитання — навіщо? — Майя нічого не могла відповісти… «Вона піде, піде заради того, щоб не втратити мене…» — думав Аарне.

«Облиш, ти сам завжди це їй радив, — відповідала совість. — Як ти можеш так швидко міняти свої почуття?» — «А втім, я ще не зробив ніяких поворотів… Я не хотів цього! Звідки я міг знати, що так станеться?» — «Виходить, ти тільки тепер це зрозумів? — спитала совість. — Тепер пізно…» — «Замовкни», — прошепотів Аарне до совісті.

— Покажіть що-небудь, будь ласка, — вголос попросив він.

— Що?

— Покажіть свої роботи.

Аарне і Еста Лійгер були добрими друзями ще відтоді, коли хлопець ходив до початкової школи.

Еста Лійгер не здобула загального визнання, хоча була найчеснішою з художників, яких знав хлопець. Чому така невідповідність? Аарне часто думав про це. Якщо одна людина не зрозуміє іншої, то вона не зрозуміє і її внутрішнього світу. Як народжується загальнозрозуміле мистецтво? Може і мистецтво стане зрозуміле всім, якщо зібрати правду всіх людей — як бджола збирає з квітів нектар?

Нещастя Лійгер полягало в тому, що в її полотнах була тільки вона сама: чесна, шукаюча, сумна самотня жінка…

— Гаразд, я покажу… — нерішуче мовила Лійгер.

Аарне дуже хотів, щоб Майя була тактовною. Він добре знав Лійгер і її надмірну вразливість. Про одну картину Лійгер сама сказала:

— Я назвала її «Музика Баха».

Постаті поривалися вгору, тремтіли, іскрилися тонкими чорними лініями. Бах. Культ, дрож, поривання. Злітання вгору, громи десь у хмарах.

— Я люблю Баха, — сказала Еста Лійгер. — Ви мене розумієте?

— Так, розумію, — повільно мовив Аарне. — Вірте мені, будь ласка, добре?

Глянувши на Майю, він помітив, що та байдуже гортає якийсь журнал з малюнками. «Звісно, про що може розповісти ця картина людині, яка не любить музики?» — подумав він. Колись Майя байдуже знизувала плечима біля картин Чурльоніса. «Може, я надто прискіпливий?» Він усміхнувся до Лійгер.

— Ви в нас вірите?

— Так, мабуть, вірю, але… Боже мій, завжди були діти. Чому ж тепер діти прагнуть стати суспільною силою?

— Це так! — Аарне вдарив рукою по столу. — Мені подобається Осборн, подобається! Я хотів би протестувати так, як він!

— І я б протестувала, — усміхнулась Лійгер. — Але проти чого? Протест минає разом з молодістю…

Аарне розпалився.

— Ви питаєте, проти чого! Думаєте, що проти життя чи державного устрою? Ні! Я протестував би проти сонливості. Я стукав би по дахах і кричав, як Джіммі Портер: «Ей! Уявімо на мить, що ми люди!» Я сказав би: «Борімося проти кретинів!» Але… Я помітив, що відтоді, як це слово увійшло в моду, його найбільше вживають самі кретини! Треба примусити людей бачити, яким життям вони живуть! Чи не є це одним з завдань художника?

— Можливо… — замислено мовила Еста. — Про що тільки ви не думаєте… Ми набагато старші од вас, і то не забиваємо свої голови такими речами…

— Нам дуже легко все дістається, — відповів Аарне.

Лійгер встала.

— О Майєчко, вам, мабуть, скучно… Ми говорили про дурниці і захопились…

— Ні, мені не скучно…

— Котра година? — спитав Аарне.

— Посидьте ще. Тільки пів на десяту.

— Ні, нам треба йти.

Біля порога Аарне зупинився і сказав:

— Мені подобається сперечатися з вами…

— Мені теж, — відповіла Еста Лійгер. — Приходьте до мене, а то я ще постарію…

— Ти нудьгувала?

— Ні. Правда, ні. Але…

— Що «але»?

Аарне взяв Майю під руку.

— Аарне, я не підходжу… Я… розумієш?

— Ні.

Аарне зупинився. Зупинилася і Майя, уважно дивлячись на нього.

— Ми дуже різні…

Вона притулилася головою хлопцеві до плеча. Її волосся торкнулося щоки Аарне.