Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь

При слові горілка богослов сплюнув набік і промовив:

— Воно, звісно, в полі залишатися нема чого.

Бурсаки пішли вперед, і, на превелику радість їх, десь здалеку вчулося гавкання. Прислухавшись, з якого боку, вони рушили бадьоріше і, трохи перегодом, побачили вогник.

— Хутір! їй-богу, хутір! — сказав філософ.

Він не помилився: через деякий час вони побачили, справді, невеликий хутірець із двох тільки хат, що були в одному й тому ж дворі. У вікнах світилося. Десяток сливових дерев стирчав під тином. Заглянувши крізь дощані ворота, бурсаки побачили двір, заставлений чумацькими возами. Зірки де-не-де проглянули в цей час на небі.

— Дивіться ж, хлопці, не відставати! що б не було, а добути ночівлю!

Три вчені мужі дружно вдарили в ворота й закричали:

— Відчини!

Двері в одній хаті заскрипіли, і за хвилину бурсаки побачили перед собою стару бабу в некритому кожусі.

— Хто там? — закричала вона, глухо кашляючи.

— Пусти, бабусю, переночувати. Збилися з дороги. В полі ж так паскудно, як у голодному череві.

— А що ви за народ?

— Та народ не вередливий: богослов Халява, філософ Брут і ритор Горобець.

— Не можна, — пробурчала баба, — у мене народу повен двір, і всі кутки в хаті зайняті. Куди я вас діну? Та ще все такий рослий і здоровий народ! Та в мене й хата розвалиться, як упущу таких. Я знаю цих філософів і богословів. Як почнеш таких п’яниць пускати, то й двору скоро не буде. Ідіть! ідіть! Тут нема вам місця.

— Змилосердься, бабусю! Як же можна, щоб християнські душі пропали ні за що, ні про що? Де хочеш поклади нас. І коли ми що-небудь як-небудь той, або інше що зробимо, — то хай нам руки відсохнуть, і таке буде, що Бог один знає. Ось що!

Баба, здавалось, трохи пом’якшала.

— Добре, — сказала вона, ніби роздумуючи, — я впущу вас; тільки покладу всіх в різних місцях, а то в мене не буде спокійно на серці, коли будете лежати вкупі.

— На те твоя воля; не будемо перечити, — відповіли бурсаки.

Ворота заскрипіли, і вони зайшли в двір.

— А що, бабусю, — сказав філософ, ідучи за бабою, — коли б так, як кажуть… їй-богу, в животі неначе хто колесами став їздити. З самого ранку нічогісінько в роті не було.

— Бач, чого захотів! — сказала баба. — Нема в мене нічого такого, і піч не топилася сьогодні.

— А ми б уже за все це, — говорив далі філософ, — розплатилися б завтра як слід — готівкою. Егеж! — додав він тихо, — чорта з два! дістанеш ти що-небудь.

— Ідіть, ідіть! і будьте вдячні за те, що дають вам. Оце приніс чорт таких ніжних паничів.

Філософ Хома зовсім засмутився від таких слів. Та раптом ніс його вчув запах сушеної риби. Він поглянув на шаровари богослова, який ішов поруч з ним, і побачив, що з кишені його стирчить величезний риб’ячий хвіст. Богослов уже встиг поцупити з воза цілого карася. І як він чинив це не з якої-небудь корисливості, а єдино тільки по звичці і, забувши цілком про свого карася, вже розглядав, що б його таке потягти інше, не маючи наміру проминути навіть поламане колесо, — то філософ Хома засунув руку в його кишеню, як у свою власну, і витяг карася.

Баба розмістила бурсаків: ритора поклала в хаті, богослова замкнула в порожню комору, філософові теж вказала порожній овечий хлів.

Філософ, зоставшись сам, за одну хвилину з’їв карася, оглянув плетені стіни хліва, штурхнув ногою в рило допитливу свиню, що просунулася з другого хліва, і повернувся на другий бік, щоб заснути мертвецьким сном. Раптом низенькі двері розчинились, і баба, нахилившись, увійшла в хлів.

— А що, бабусю, чого тобі треба? — сказав філософ. Та баба йшла прямо до нього, розпростерши руки.

«Еге, ге! — подумав філософ, — тільки ні, голубонько! стара вже». Він відсунувся трохи далі, та стара, без церемонії, знову підійшла до нього.

— Слухай, бабусю! — сказав філософ, — тепер піст; а я такий чоловік, що й за тисячу золотих не схочу оскоромитися.

Та баба розсувала руки й ловила його, не кажучи ні слова.

Філософові зробилося страшно, особливо, коли він помітив, що очі її блиснули якимсь незвичайним блиском.

— Бабусю! що тобі? Іди, іди собі з Богом! — закричав він. Та баба не говорила ні слова і хапала його руками.

Він схопивсь на ноги з наміром тікати, але баба стала на дверях і втупила в нього палаючі очі, і знову стала підходити до нього.

Філософ хотів одштовхнути її руками, та зі здивуванням помітив, що руки його не здіймаються, ноги не рухаються, і він з жахом побачив, що навіть голос не звучав з уст його: слова без звуку ворушились на губах. Він чув тільки, як билося його серце; він бачив, як стара підійшла до нього, склала йому руки, нахилила йому голову, скочила зі спритністю кішки йому на спину, вдарила його мітлою по боці, і він, підстрибуючи, як верховий кінь, поніс її на плечах своїх. Все це сталося так хутко, що філософ ледве міг отямитись і схопив обома руками себе за коліна, бажаючи вдержати ноги, та вони, на превелике здивування його, підіймалися проти волі й