Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь

бурса, між якими була якась спадкова неприязнь, був надзвичайно бідний на харчі, а до того ж неймовірно прожерливий; так що полічити, скільки кожен з них лигав за вечерею галушок, було б зовсім неможливо; і тому доброхітних пожертв заможних господарів не могло вистачити. Тоді сенат, що складався з філософів та богословів, виряджав граматиків та риторів, під проводом одного філософа, а іноді прилучався й сам, з мішками на плечах, спустошувати чужі городи. І в бурсі з’являлася гарбузова каша. Сенатори так об’їдались кавунами та динями, що другого дня аудитори чули від них, замість одного, два уроки: один вимовлявся устами, другий бурчав у сенаторському животі. Бурса й семінарія носили якусь довгу подобу сюртуків, довжиною по сіє врем’я: слово технічне, означало — нижче п’ят.

Найурочистішою для семінарії подією були канікули — час з червня місяця, коли звичайно бурсу розпускали по домівках. Тоді весь великий шлях кишів граматиками, філософами й богословами. Хто не мав свого пристановища, той ішов до кого-небудь з товаришів. Філософи та богослови вирушали на кондиції, тобто брались учити або підготовляти дітей людей заможних, і діставали за це нові чоботи в рік, а іноді й на сюртук. Вся ця ватага сунула разом цілим табором; варила собі кашу й ночувала серед поля. Кожен таскав за собою торбину, де лежала сорочка та пара онуч. Богослови були особливо дбайливі та акуратні: щоб не стоптати чобіт, вони скидали їх, вішали на ціпки й несли на плечах, особливо, як була грязь: тоді вони закачавши шаровари до колін, безстрашно розбризкували своїми ногами калюжі. Як тільки помічали осторонь хутір, зразу ж звертали з великого шляху і, наблизившись до хати, побудованої чепурніше від інших, ставали перед вікнами у ряд і на все горло починали співати кант[127]. Господар хати, який-небудь літній козак-поселенець, довго їх слухав, підпершись обома руками, потім ридав гірко-прегірко і говорив до своєї жінки: «Жінко! те, що співають школярі, мабуть, дуже розумне; винеси їм сала і чого-небудь такого, що в нас є!» І ціла миска вареників висипалась у торбу. Добрий шмат сала, кілька паляниць, а іноді й зв’язана курка потрапляли докупи. Підживившись таким запасом, граматики, ритори, філософи і богослови рушали далі. Та що далі йшли, то більше зменшувався їхній гурт. Всі майже розходились по домівках, і залишалися ті, що мали батьківські гнізда далі од інших.

Одного разу під час такого мандрування три бурсаки звернули з великого шляху вбік, щоб у першому-ліпшому хуторі запастися провіантом, бо їхні торби давно вже були порожні. Це були: богослов Халява, філософ Хома Брут[128] і ритор Тіберій[129] Горобець.

Богослов був високий, плечистий чолов’яга і мав надзвичайно чудну вдачу: все, що тільки лежало бувало біля нього, він неодмінно вкраде. В інших випадках характер його був надзвичайно похмурий, і коли напивався він п’яний, то ховався в бур’яні, і семінарії було дуже важко відшукати його там.

Філософ Хома Брут був вдачі веселої, любив дуже лежати й курити люльку. Коли ж пив, то неодмінно наймав музик і витанцьовував тропака. Він дуже часто куштував крупного гороху, але з цілковито філософською байдужістю, кажучи, що чому бути, того не минути.

Ритор Тіберій Горобець ще не мав права носити вуса, пити горілку й курити люльку. Він носив тільки оселедець, і тому характер його на той час ще мало визначився, але, судячи з великих ґуль на лобі, з якими він часто з’являвся в клас, можна було гадати, що з нього буде добрячий вояка. Богослов Халява та філософ Хома часто скубли його за чуба, на знак свого покровительства, і використовували його як депутата.

Був уже вечір, коли вони звернули з великого шляху. Сонце тільки що зайшло, і денне тепло залишалося ще в повітрі. Богослов та філософ ішли мовчки, курячи люльки; ритор Тіберій Горобець збивав ціпком головки з будяків, що росли обабіч дороги. Дорога йшла між розкиданими групами дубів та ліщини, що вкривали луку. Узгір’я й невеликі гори, зелені й круглі, як куполи, іноді перемежовували рівнину. В двох місцях показалась нива з достигаючим житом, і це було ознакою, що незабаром має бути якесь село. Та вже більше години, як вони минули те жито, а тим часом їм не траплялось ніякого житла. Сутінки вже зовсім затьмарили небо, і тільки на заході блідли залишки червоного сяйва.

— Що за чорт! — сказав філософ Хома Брут,— здавалось зовсім, наче зараз буде хутір.

Богослов помовчав, подивився навколо, потім знову взяв у рот свою люльку, і всі простували далі.

— Їй-богу! — сказав, знову спинившись, філософ. — Ні чортового кулака не видно.

— А може, далі й попадеться який-небудь хутір, — сказав богослов, не випускаючи люльки.

Та тим часом вже була ніч, і ніч досить темна. Невеликі хмарки додали чорноти, і, судячи з усіх ознак, не можна було сподіватися ні зірок, ні місяця. Бурсаки помітили, що вони заблудили і давно вже йдуть без дороги.

Філософ, пошаривши ногами на всі боки, сказав, нарешті, уривчасто:

— А де ж дорога?

Богослов помовчав і, надумавшись, промовив:

— Егеж, ніч темна.

Ритор відійшов набік і намагався поповзом намацати дорогу, та руки його натрапляли тільки на лисячі нори. Подорожні зробили зусилля пройти ще трохи вперед, та всюди було те ж дике поле. Філософ спробував перегукнутися, але голос його зовсім завмер у степу і лишився без відгуку. Трохи згодом тільки почулося якесь квиління, схоже на вовче виття.

— Бач, що ж його робити? — сказав філософ.

— А що? стати й заночувати в полі! — сказав богослов і поліз у кишеню вийняти кресало та закурити знову свою люльку. Та філософ не міг погодитись на те. Він завжди мав звичай ум’яти на ніч півпудовий окраєць хліба та фунтів з чотири сала і відчував цього разу в животі своєму якусь нестерпну самотність. До того ж, хоч і мав він веселу вдачу, та боявся трохи вовків.

— Ні, Халяво, не