Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь

Він примітив за тином маленьку стежечку, зовсім зарослу буйним бур’яном. Він поставив машинально на неї ногу, думаючи спершу тільки прогулятися, а потім нишком, поміж хатами та й чкурнути в поле, коли раптом відчув на своєму плечі досить міцну руку. Позад нього стояв той самий старий козак, що вчора так гірко плакав за померлими батьком та матір’ю і скаржився на свою самотність.

— Даремно ти думаєш, пане філософе, дременути з хутора! — говорив він. —Тут не такий звичай, щоб можна було втекти. Та й дороги для пішого погані; а ходи краще до пана: він жде тебе давно в світлиці.

— Ходім! Що ж… Я з охотою, — сказав філософ, і рушив слідом за козаком.

Сотник, уже старий, з сивими вусами і з виразом похмурого суму, сидів перед столом у світлиці, підперши обома руками голову. Йому було років з п’ятдесят: але глибока туга на обличчі і якийсь блідо-анемічний колір показували, що душа його була убита й зруйнована враз за одну хвилину, і вся колишня веселість та бучне життя зникли навіки. Коли зайшов Хома разом зі старим козаком, він одвів одну руку і злегка кивнув головою на низький їх уклін.

Хома й козак шанобливо зупинилися біля дверей.

— Хто ти, і звідки, і якого звання, добрий чоловіче? — сказав сотник ні ласкаво, ні суворо.

— З бурсаків, філософ Хома Брут.

— А хто був твій батько?

— Не знаю, вельможний пане.

— А мати твоя?

— І матері не знаю. Як розміркувати гаразд, то була, звісно, мати; але хто вона й звідки і коли жила, — їй-богу, добродію, не знаю.

Сотник помовчав і, здавалося, хвилину роздумував.

— Як же ти познайомився з моєю дочкою?

— Не знайомився, вельможний пане, їй-богу, не знайомився! Ще ніякого діла з панночками не мав, скільки живу на світі. Цур їм, щоб не сказати непристойного.

— Чого ж вона не іншому кому, а тобі саме призначила читати?

Філософ знизав плечима.

— Бог його знає, що б це означало. Відома вже річ, що панам іноді захочеться такого, чого і найграмотніший чоловік не розбере; і приказка така є: «Скачи, враже, як пан каже!»

— А чи не брешеш ти, пане філософе?

— Та нехай мене на цьому самому місці грім поб’є, коли брешу.

— Коли б тільки хоч хвилиночку ще прожила ти, — сумно сказав сотник, — то, певно б, я дізнався про все. «Нікому не давай читати по мені, а пошли, тату, зараз же в київську семінарію і привези бурсака Хому Брута. Хай він три ночі молиться за грішну душу мою. Він знає…» А що таке знає, я вже й не почув. Вона, голубонька, тільки й могла сказати і померла. Ти, чоловіче добрий, певно, відомий святістю життя свого та богоугодними ділами, і вона, мабуть, начулася про тебе.

— Хто? я? — сказав бурсак, відступивши з превеликого дива, — я святим життям? — промовив він, глянувши прямо в очі сотникові. — Бог з вами, пане! Та що це ви кажете! та я, хоч воно й непристойно казати, ходив до булочниці проти самого Страсного четверга.

— Ну… певно, вже недаремно так призначено. Ти повинен з цього ж дня почати своє діло.

— Я б сказав на це вашій милості… Воно, звичайно, кожен чоловік, який знає Святе Письмо, може відповідно… тільки сюди пристойніше було б просити диякона або принаймні дяка. Вони народ тямущий і знають, як уже все це робиться; а я… Та в мене й голос не такий, і сам я — чорт знає що. Ніякого виду з мене немає.

— Та вже як ти собі хочеш, тільки я все, що заповідала мені моя голубка, виконаю, нічого не шкодуючи. І коли ти з цього дня три ночі читатимеш як слід над нею молитви, то я дам тобі нагороду; а ні — то й самому чортові не раджу розгнівити мене.

Останні слова вимовлені були сотником так твердо, що філософ цілком зрозумів їх значення.

— Іди за мною! — сказав він.

Вони вийшли в сіни. Сотник відчинив двері в другу світлицю, що була насупроти першої. Філософ спинився на хвилину в сінях висякатися і з якимсь підсвідомим страхом переступив поріг. Уся долівка заслана була червоною китайкою. В кутку, під образами, на високому столі лежало тіло померлої, на укривалі з синього бархату, прикрашеному золотими торочками та китицями. Високі воскові свічки, обвиті калиною[131], стояли в ногах і головах, випромінюючи своє мутне світло, що губилося серед денного сяйва. Обличчя померлої затулив від нього безутішний батько, що сидів перед нею спиною до дверей. Філософа вразили слова, які він почув:

— Я не за тим жалію, моя наймиліша мені дочко, що ти в розквіті літ своїх, не доживши покладеного віку, на сум і горе мені залишила землю. Я за тим жалію, моя голубонько, що не знаю того, хто був, лютий ворог мій, причиною твоєї смерті. І коли б я знав, хто міг подумати тільки скривдити тебе або хоч би сказав що-не-будь неприємне про тебе, то, клянусь Богом, не побачив би він більше своїх дітей, коли він такий самий старий, як і я; ні свого батька та матері, коли тільки він ще на порі літ, і тіло його кинуте було б на поживу птахам та звірам степовим. Та горе мені, моя польова нагідочко, моя перепеличко, моя ясочко, що проживу я останок віку свого без утіхи, втираючи полою дрібні сльози, що течуть із старих очей моїх, тоді як ворог мій буде тішитися і нишком посміюватися з немічного старого.

Він спинився, і причиною цього