Вальс на прощання - Мілан Кундера

Якуб знав, що друг його учинив правильно, та не міг позбутися думки, що Шкрета, якого він так любив, за однісіньку мить став пересічним медиком, яких бозна-скільки на світі. Коли він без вагань вручив йому ту пігулку, наче звичайнісіньку річ, це виділило його з-поміж усіх людей, яких знав Якуб. У його поведінці було щось неправдоподібне. Він чинив не так, як ото чинять люди з іншими людьми. Він і на мить не засумнівався, чи не скористається Якуб отрутою під час нападу істерики або депресії. Він вважав його людиною, що цілком панує над собою і не улягає ніяким людським слабкостям. Вони ставилися один до одного як два боги, що мусять жити поміж людьми, — і це було пречудово. Це неможливо було забути. Аж цьому настав край.

Якуб дивився в небесну блакить і думав: «Сьогодні він подарував мені полегшення й спокій. І водночас забрав у мене самого себе — позбавив мене мого Шкрети».

5

Від Ружениної згоди Клімі стало солодко і втішно, та він нізащо не покинув би почекальні. Незбагненне зникнення Ружени під час концерту закарбувалося в його пам’яті загрозливим спогадом. Він вирішив терпляче очікувати тут, щоб ніхто не відвернув її від того задуму, не забрав звідціля, не попровадив кудись.

Приходили пацієнтки, відчиняли двері, за якими зникла Ружена, одні залишалися там, інші поверталися у коридор і сідали в крісла, й усі з цікавістю позирали на Кліму, бо ж зазвичай у жіночому відділі чоловіки не бували.

Урешті ввійшла опасиста пані в білому халаті й уважно глянула на Кліму; потім підійшла до нього і запитала, чи не на Ружену він чекає. Він зашарівся й сказав, що так.

— Нема чого вам чекати. До дев’ятої ще є час, — відказала вона з настирливою фамільярністю, і Клімі здалося, ніби всі жінки у почекальні чули це і знали, про що річ.

Була за чверть дев’ята, коли з дверей вийшла Ружена в звичайній сукні. Він приєднався до неї, і вони мовчки вийшли надвір. Обоє поринули у свої думки і не помітили Франтішека, який скрадався за ними, ховаючись за кущами.

6

Якубові залишається тільки попрощатися з Ольгою і Шкретою, та перед тим він хотів ще прогулятися трохи (востаннє) в міському парку і зі смутком помилуватися деревами, що скидалися на омахи полум’я.

Вийшовши в коридор, помітив жінку, що замикала двері кімнати навпроти, її висока постать привернула його увагу. Коли вона обернулася, його приголомшила її врода.

— Ви подруга пана Шкрети? — запитав він її.

Жінка люб’язно всміхнулася.

— А ви як дізналися?

— Ви вийшли з кімнати, яку пан Шкрета тримає для своїх друзів, — сказав Якуб і відрекомендувався.

— Дуже приємно. Я пані Клімова. Пан лікар поселив тут мого чоловіка. Я оце шукаю його. Він, мабуть, у лікаря. Ви не знаєте, де можна його знайти?

Якуб розглядав молоду жінку з ненаситною втіхою, і йому спало на думку (знову!), що він перебуває тут останній день і що навіть найдрібніші події набувають особливого змісту і несуть у собі символічне послання.

Але що означає це послання?

— Я можу провести вас до пана Шкрети, — сказав він.

— Буду вам дуже вдячна, — відказала вона.

Справді, що ж може воно означати, це послання?

Передовсім то було тільки послання, та й годі. За дві години Якуб поїде, і ця прегарна істота зникне для нього назавжди. Та жінка з’явилася, щоб стати для нього символом відмови. Він зустрів її лише задля того, щоб упевнитися, що вона йому ніколи не належатиме. Зустрів її як символ того, що втратить завдяки своєму від’їзду назавжди.

— Дивовижно, — сказав він. — Сьогодні я, либонь, востаннє в житті розмовлятиму з паном Шкретою.

Та послання, яке несе йому ця жінка, сповіщало про щось більше. Те послання прийшло, щоб останньої миті сповістити йому про красу. Авжеж, про красу, і Якуб майже із жахом збагнув, що досі він і гадки не мав, що таке краса, що всеньке життя не зазнав її й ніколи задля неї не жив. Краса тієї жінки його зачарувала. Його раптом охопило відчуття, що, попри всі його розрахунки, він від самого початку припустився якоїсь помилки. Що було щось таке, чого він не взяв до уваги. Йому здалося, що якби він знав цю жінку, то всі його рішення були б інакші.

— Як так сталося, що ви будете востаннє розмовляти з ним?

— Я виїжджаю за кордон. І надовго.

Ні, вродливих жінок він, звісно ж, мав, але їхня врода була для нього чимось другорядним. До жінок його вабило прагнення помсти, до них його штовхала печаль, спонукало невдоволення або ж співчуття й милосердя, жіночий світ поєднувався в ньому з гіркою драмою цієї країни, де він був і переслідувачем, і жертвою, в якій постійно боровся й не мав ідилії. Та ця жінка виникла перед ним негадано, окремо від усього цього і від його життя, вона прийшла ззовні, з’явилася йому не лише як вродлива жінка, а як самісінька краса, і провістила йому, що можна жити тут інакше і для чогось іншого. Ця вродлива жінка провістила йому, що краса більша за справедливість, більша за правду, що вона реальніша за неї, беззаперечніша і навіть доступніша, що краса стоїть понад усім і що цієї миті вона остаточно втрачена для нього назавжди. Ця вродлива жінка прийшла останньої миті, щоб він не думав, що пізнав усе і що прожив своє життя, остаточно вичерпавши його можливості.

— Що ж, заздрю вам, — сказала вона.

Вони прямували вдвох парком, небо було блакитне, кущі в парку руді й червоні, і Якуб знову подумав собі, що листя скидається на полум’я, в якому згоряють усі події, усі спогади, усі шанси, що були у нього колись.

— Нема чого мені заздрити. Зараз у мене таке враження, що я не повинен їхати звідціля.

— Чому? Останньої миті вам тут почало подобатися?

— Це ви мені подобаєтеся. Ви страшенно подобаєтеся мені.

Він і сам не знав, нащо сказав отак, а потім подумав, що має право казати їй усе, бо за кілька годин поїде відціля і його слова не матимуть жодних наслідків ні для нього, ні для неї. І ця раптово відкрита свобода п’янила його.

— Я жив наче сліпий. Наче сліпий. Сьогодні вперше я зрозумів, що існує краса.