Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

Того вечора він сказав Лінді, що їде у термінове відрядження. На два дні. Навіть квиток на вечірній потяг ніби ненароком «забув» на видному місці. Але дружина й не глянула на той клаптик паперу. На малого раптом наче щось найшло — він плакав, вередував, не відпускав її від себе, і їй було не до квитка.

Дмитро приніс шампанське й помаранчі. Світлана запалила фігурні свічі. М’які сутінки злилися з мелодією оркестру Поля Моріа. Відкриваючи шампанське, Дмитро зітхнув: Вадик дуже каверзував, мабуть, знов захворів. Світлана нервово пересмикнула оголеними плечима.

— Давай не будемо. Сім’я — це одне, а кохання — зовсім інше. Не треба змішувати картоплю з апельсинами. Краще вживати окремо — поліську бульбу з салом і екзотичні помаранчі з шампанським, — кинула насмішкувато.

— Цікава метафора, — усміхнувся Дмитро. — Але-але-але… Любов — пані примхлива і непередбачувана. Вона може оволодіти кожним нейроном мозку, кожною клітиною тіла, а потім раптом покинути все, піти і навіть ручкою не помахати на прощання. Таке трапляється, і нерідко. Але життя триває, і нова любов приходить. Бо як же без любові? Без неї і сім’ї не треба. Ліквідувати її, як більшовики класовий елемент чи як хірург рудиментарний орган, — і все, скрізь суцільне свято. Будемо жити, як дикуни у первісному суспільстві — дружними стадами і самими інстинктами.

— А мені подобається бути дикункою! — Світлана підхопила келих, закинула руку «на брудершафт», одним духом випила шампанське, припала вологими вустами до його вуст. Розстібнула «блискавку», сукня сповзла на підлогу, під сукнею не було нічого. — Веди мене до печери, мій неандертальцю!

Посеред ночі у нього заболіло в грудях, стало важко дихати. Щось млоїло, пекло, мучило, а він не міг визначити, де саме починається той біль. У серці? В шлунку? У бронхах? У голові? Тільки задрімав — перед очима постала Лінда, у білій сукні на вороному коні. Кінь спускався десь аж з-під хмар і падав на галявину, прямо на Вадика, який сидів на розстеленому пледі. Лінда повернула обличчя до нього. «Пам’ятаєш? До самої смерті — і в горі, і в радості!», — прошепотіла з-під хмар. Раптом різко хитнулася, перехилилася на бік, випала із сідла, розкинула руки і також почала падати, як підстрелена пташка…

— Вадику! Ліндо! — Дмитро закричав і прокинувся.

Піт заливав обличчя. У роті пересохло, губи пошерхли й аж запеклися. Здавалося, десь поряд, у кутку кімнати, відсапується вороний. Чорний кінь… Чорний кінь… Мама казала, якщо присниться чорний кінь, то хвороби не обминути. Це попередження. Жодного разу сон не обманув її. Вадик… Його син… Під копитами чорного коня… Лінда… У білій сукні… Це йому за гріх, за зраду. Це все через нього. Вадик не просто вередував — він просив, попереджав, застерігав. А тепер… Що з Вадиком тепер?

Похапцем одягнувся і вийшов. Надворі сіріло. Сонне місто здавалося напівреальним, наче з сюрреалістичної картини зійшло. Він пішов безлюдними вулицями, потім побіг. Не думав про те, що скаже Лінді, як пояснить це своє дострокове повернення з «термінового відрядження». Тільки б усе було добре. Тільки б із Вадиком нічого не сталося! Він клянеться, що більш ніколи… Намагався згадати Отченаш. Плутав слова, яких не повторював з дитинства. Зрештою просто зашепотів: «Господи! Захисти мою сім’ю! Спаси і сохрани!»

Біля під’їзду стояла машина «швидкої допомоги». Сходами спускалися лікарка і Лінда з Вадиком на руках. Він мовчки взяв сина, торкнувся губами до його палаючого лобика. Не відпустив від себе, аж поки Вадик не заснув — уже в лікарняній палаті.

«Кажуть, що у деяких людей дуже розвинута інтуїція. От ти й відчув і повернувся». Здається, так тоді сказала Лінда. Ні-ні. Це він готувався так сказати їй, якщо вона запитає, чому він так хутко повернувся. Але Лінда тоді нічого не запитала. Нічогісінько. Тільки коли вже проводжала його з палати, припала до грудей і заплакала.

Що їй відповісти зараз? Що?

— Я боявся тебе втратити.

— Якщо не любиш, то і втратити не страшно, — сказала задумливо Лінда і раптом кинула погляд на в’язку ключів, які він вчора поклав на стіл. — Дивись, мої ключі справді лежать на столі. Недаремно, значить, я не могла відчинити двері.

— Я завжди тебе любив. І тепер… Не уявляю, як би я без тебе… Любов мінлива. Вона змінюється, як і ми. Стає мудрішою… А ще з роками у неї з’являються зморщечки біля очей, такі симпатичні, як ось у тебе. Іноді на неї находить осіння хандра, як часом на мене. А чия любов не дожила до старості, тому просто не пощастило в житті. Правда ж, люба?

— Любов мінлива, — задумливо сказала Лінда і підняла чашку. — Сьогодні дуже смачний… — Вона запнулася, дзенькнула ложечкою об порцеляну. — Дуже смачний…

— Чай, — підказав Дмитро. — Чай такий, як ти любиш, — з ложечкою обліпихи. У нас її на всю зиму вистачить. Пам’ятаєш, яке рясне деревце ми знайшли у лісі? Жовте-жовте й аж обліплене ягодами. І як це ми його ні минулого, ні позаминулого року не побачили? Мабуть, воно тоді не вродило, от і не виділялося серед інших дерев.

— Подай мені до чаю… Подай…