Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков

– Як-небудь вийду, – сказав він із сумнівом у голосі, мовби й сам не дуже-то вірив у ним же сказане.

Запала тиша, і тим більше була вона напруженою, чим серйозніше дивились у вічі один одному Семен і Харитонов.

– А не замерзнеш? – порушив тишу вчитель.

– Ні. В мене ще дві гамівки є в мішку. В них не замерзнеш.

– Так… – похмуро видихнув учитель. – У них не замерзнеш.

– Та і скільки я вже пройшов. Що я, ще трохи не пройду?! – підбадьорюючи самого себе, сказав Василь.

– Добре тобі, – сказав учитель. – Якщо вийдеш, то вже точно врятуєшся! Тут же немає життя.

– Ну так якщо не боїшся… Ходімо зі мною! – запропонував мандрівець. – Може, вийдемо!

Учитель мав розгублений вигляд. Обличчя вилискувало синюватою блідістю.

– А що, – якось натужно мовив він. – І піду! Не все ж життя глобуси фарбувати й дітям казки про географію розповідати…

Він почав судорожно одягатися, дістав із шафи брезентову сумку, накидав у неї всяких дрібниць і навіть небезпечну бритву.

– Ти карту візьми! – сказав йому Харитонов.

Семен зняв із шафи перев'язаний тасьмочкою рулон і, прим'явши його, теж запхав у сумку.

– Ну все, – окинувши прощальним поглядом свою кімнату, сказав учитель. – Прощавай, місто без імені… прощавай, школо без номера і діти без по батькові.

Вийшли на вулицю. Вітер послабшав і дув тепер у спину, мовби допомагаючи і підтримуючи в нічних подорожніх рішучість. Пройшли повз сірі будинки та повз будівлю під номером 254, куди обіцяв він прийти на першу зміну і де склав перший у своєму житті годинник, нехай не ручний, але все-таки той відмірював час. Ішли далі, між пустирів, що тяглися з обох боків, і була це вже не вулиця, а змерзла смужка укоченої та втоптаної землі з назвою гордою і великою, що вселяє людям віру і надію та іноді піднімає цією надією вмираючих. Бо назва була – Дорога, а Дорога в умах людей і є вічний шлях до порятунку.

20

Коли дирижабль виринув із високого туману, Мешканець кинувся до вікна-ілюмінатора і глянув униз.

Там тривала зима, що почалась, очевидно, не так давно. У відблисках рівно постеленого на землю снігу була якась непередавана свіжість. Земля, вкрита білими та зеленими смугами, здавалася тепер живішою і гостиннішою. Вічнозелені сосни й ялини вкривали її не суцільним килимом, а чергувались із широкими білими міжліссями.

По білому листу засніженого міжлісся повільно рухалися двоє людей, що здавалися з висоти дирижабля крихітними казковими гномами.

У Мешканця задряпало в горлі. Розхвилювавшись, він трохи не відчинив вікно-ілюмінатор, аби сказати тим, внизу, що-небудь підбадьорююче й важливе. Але згадав про холод і про те, що навряд чи вони почують його слова.

Тоді захотів він кинути їм що-небудь корисне й окинув поглядом гондолу. Але кидати було нічого. Декілька пачок сигарет «Друг», що залишилися, вітер обов'язково звіє куди-небудь убік. Табурет їм не потрібний, а гучномовець – це єдина цінність Мешканця і, мабуть, єдине, з чим би він не хотів розлучатися. І тоді він просто замислився про цих двох, що йдуть по холоду та снігу. І пожалів їх, і здивувався їхній мужності.

І подумав про те, що навіть, здавалося б, у мертвих просторах іде життя, якщо, звичайно, ці простори російські.

Тим часом двоє, що йшли по снігу, дісталися наступної лісосмуги, й вона поглинула їх.

Мешканець, притулившись до холодного скла, все дивився вниз, чекаючи побачити їх, коли виходитимуть на наступне міжлісся, але вітер звівав дирижабль кудись далі й перебували ці люди десь позаду, полишені на самих себе.

Мешканець сів на табурет і, знову відчувши свою самотність, почав мріяти про маленького хлопчика, з якого він зумів би виростити собі гідну зміну. Він навіть уявив собі цього хлопчика – білявого, можна навіть із веснянками та з пустотливими жвавими очима. І защеміло серце через те, що несподівано згадав він і дружину свою, і дітей, що залишились у далекому минулому, на Внуковському аеродромі. Цікаво, де вони тепер? Що роблять? Чи сумують за ним? І чи піклуються про них його соратники, колеги по Політбюро?

Нікому було відповісти на всі ці питання, і, сподіваючись на краще, Мешканець відволікся від них. Тепер його займали думки про підростаючу зміну, про майбутнього учня. У тому, що він з'явиться, навіть сумнівів не виникало. Адже й він, і його соратники вже далеко не молоді, так що пора думати – кому передати ввесь досвід, усі знання, набуті за довгі роки роботи на землі й за час перебування у польоті.

21

Плескіт води більше не долинав із-під коліс машини.

І шоферові, й Горичу було зимно. Голосніше звичайного поскрипували дерев'яні борти. Невидима дорога втратила свою гладкість, і машину тепер кидало з одного боку в другий.

Тьмяне світло кабінного «світляка» ледве розсіювало пітьму.

– Я все думаю про ту рибу, – признався, порушивши мовчання, Горич. – А може, вона народилася вже в темряві, адже риби живуть недовго.

– Ну а якщо в темряві – так що?

– Як що?! Значить, для виживання сонце зовсім необов'язкове. Виходить, що і в темряві можна жити, – сказав Горич.

– Ясно, що можна, – кивнув, не повертаючи голови, шофер. – Ми ж бо вже скільки живемо! Важко і злічити. А тих із дитиною і зі свічкою пам'ятаєш?

Горич мовчав. Усі події, що сталися в темряві, він пам'ятав занадто добре – не так багато їх і було. Але про що б він не починав думати, все одно рано чи пізно повертався до тієї риби, що ледве пливла по мілкій воді в темряву. І хотілося побажати їй щасливого плавання, хотілося побажати їй дістатися глибокої води й тих місць, де у хвилях відбиваються сонячні промені, де тепло, де вночі на зоряне небо забирається місяць, жовтий, як вологодське масло.

Трохи пізніше спало йому на думку, що всього цього він бажає не рибі, а собі.

Шофер зіщулився й тільки зараз відчув у долонях холод. Він відпустив кермо й затиснув долоні між ніг, намагаючись зігріти їх.

Машину затрясло сильніше.

Горич схопився лівою рукою за кермо. Спробував його втримати, але це було нелегко. Тоді він зупинив машину, піднявши важіль ручного гальма.

Сплигнув на землю й негайно відчув, як навколо нього закрутилося щось невидиме й холодне.

– Господи! – вирвалось у нього, коли він зрозумів, що це сніжинки опускаються на шкіру обличчя, на долоні й колють його давно забутим холодком.

– Сніг! – закричав він. – Сніг іде! Чуєш!

Шофер увімкнув фари, і в їх світлі виникла снігова