Із медом полин - Жанна Куява
– Нате, і йдіть собі, – Рита налила в склянку бурчанки, простягла батькові, що його тим словом досі не називала.
Андрон перехилив гранчак, а тоді сильно закашлявся, обквацявши мутним харкотинням і своє підборіддя, й Аркадіїв припіл. Проте спокійний гість-помагач, як завше, змовчав. Андрон постояв хвилину-другу, так-сяк смакуючи випите, і твердою полінякою звалився долу. Аркаша мовчки підняв безтямного п’яничку й поволік у кімнату на диван.
Розпивши з Ритою на двох цілу півторачку горілки, трудяга став прощатися. Але добряче захмеліла хазяйка спинила безвідмовного помічника, спитавши:
– А що, Аркашко, ти, опше-то, більше не хочеш мене? – звела очі, кинула зухвалим поглядом у хлопцеві зіниці.
– Хочу, – спокійно відповів Аркаша.
– Чого ж не просишся до мене під спідницю? – криво вискалилася.
– А що мені з того? – відповів запитанням на запитання.
– А ти, опше-то, спробуй – дізнаєшся, – досвідчена любоцайка підступилася впритул до кавалера, вп’ялася в його закляклі губи своїми, на диво проворними. Однією рукою міцно обхопила за шию, а другою забралася в самісіньку ширіньку. Аркадій від такої ґвалтовної несподіванки вмить змокрів.
Ритка давно не провокувала його на любощі, дарма що саме він завжди поспішав допомагати їй у господарстві. Поводилася з ним сухо, не залицялася до нього ніколи. Працювати кликала одних, а розважалася з другими…
Чому цього разу вона так повелася, Аркадій збагнути не встиг. Він уже не панував над собою, розтанув, як льодяник у роті. Тож мовчки заліз Маргариті під кофтину й далі вже не пам’ятав, що робить…
Опритомнів на тапчані, коли гола Рита натягала на них обох кусюче домоткане рядно.
– Зажди, Рито, я мушу йти! – спинив хмільну Крадуни-ху, яка ліниво обдала його пливкими, як вранішній туман, позирками.
– Куди? – бевкнула й стала мостити голову до спання на Аркадієве м’язисте плече.
– Додому. Дай-но, я встану, – попросився, вгледівши, що розлігся тут, на тапчані, в чому мати народила.
«Не дай Боже, стара Крадуниха зайде, – подумав. – Вона ж ніколи не тямить, що робить. Тільки-но щось не по-неїному,[65] враз починає гамселити або кидає прямісінько в лице тим, що на очі трапить…»
– Аркашо, а що, добре тобі було? – Маргарита й далі їла середину вразливого, проте потайного сердеги.
Аркадій мовчав.
– А мені ні з ким так добре не було, як з тобою, Аркашко, – видала небайдужу парубкові фразу.
Однак той мовчки вдягався.
– Аркашо, правду кажу! Не віриш мені? – чи то справді цікавилася, чи просто кпилася зі свого завсідного помічника розпусна Крадуниха.
– Вірю, – відповів урешті стриманий Аркадій.
– А чого ти, Аркашо, опше-то, ніколи не казав, що любиш мене?
– А що мені з того? – відповів гість і зник у світанковій сутіні…
…Василинка вродилася точнісінькою копією старшої Катеринки. Маргарита світилася од щастя, однак великих хрестин не збирала. Накрила стіл хіба для кумів, які в неї хрестили й старшу дочку. Навіть сусідів не кликала празникувати. Не мала що на столи поставити, до того ж розуміла: якби й понаходило люду, то лишень попиячити. Ділити з нею радощів ніхто не хотів. Ото тільки словами облудними та єхидними розкидалися б. Адже тепер, коли привела на світ друге байстря, слава її погіршала вдвічі.
На хрестини до Василинки й цього разу завітали Марійка з Валькою і Тетяна з Дмитром. Валька з Дмитром удруге становили першу пару хресних батьків. Але, як завше, вони поводилися прохолодно. Ніхто з подруг так і не зумів докумекати, чому між цими двома з давніх-давен височіє крижана стіна, хто й коли її вимурував, через які такі звади… Та й не було коли про це думати. Бо кожен своє оте непоясненне мав…
Як і тоді, коли хрестили Катеринку, Валька старанно поставилася до ролі хрещеної матері. Проказала напам’ять «Символ віри», що його читатиме в церкві. У текстильній крамниці купила добротну білу тканину, що правила під час таїнства за плащика. А ще привезла недешеву дитячу ковдру з натуральної вовни, кілька комплектів бавовняних пелюшок та дерев’яний хрестик на тоненькому шкіряному пасочку. Хрестика того освятив її благочинний дядько. Катеринці свого часу як найпершій хрещениці вона золоте розп’яття придбала. Але батюшка навчав, що, обираючи натільного хрестика, треба зважати не на матеріал, з якого він зроблений, а на те, щоб був освячений.
А ще на хрестини Катеринці Валька привезла ікону святого Юстиніана – покровителя дітей. Образок, де старенький тримає дитинку з розплющеними очима (є й такий, де маля з заплющеними очима, до нього моляться рідні за душі потерчат[66]), досі висить над широким ліжком, де туляться одна коло одної, без знаття, хто їхній тато, дві дівчинки. Чи молиться за них мама? Чи просить у святого Юстиніана здоров’я для своїх кровиночок? Хтозна…
Цього разу Валька вже й старшу похресницю Катерину взялася повчати. Хоч розуміла: не виросла ще дитина до таких розмов, але як не вона, то бодай мама Рита щось із цього почує:
– Цілуй свого хрестика вранці й увечері, молися до Бозі, проси за сестричку, маму, бабусю… Хрестик оберігатиме від злих чаклунів і бабаїв… Якщо починатимеш день таким поцілуночком, то й проведеш його святково до самого вечора! – напучувала дитину, бо рідна мати такого не вчить.
* * *У вікно наче постукали.
«Ой,
