Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

Черевики Андрієві в результаті трусу були пошкоджені — зовсім пооддирано устілки всередині, — але не було коли журитися тим. Андрій спершу одягнувсь, а потім взяв черевики в руки й, переступаючи через ноги, животи й голови своїх товаришів, обережно намацуючи ногами місце, де б можна стати й не придушити сплячих і не сплячих, вийшов у коридор. В коридорі взув черевики, й вони пішли.

Пішли в невідоме. В першу сферу загадкового, змодернізованого, індустріалізованого, науково устаткованого пекла, призначеного для незчисленних і найбільших грішників, іменованих «ворогами народу» з країни соціалізму.

Частина друга

I

Здається, в Миколи Куліша в «Народному Малахієві» робітників патетично названо «гегемонами». І хоч того епітета вжив напівбожевільний і анекдотичний «реформатор» роду людського Нармахнар, він же міщанин з села Вчорашнього — Малахій Стаканчик, якому заскочила клепка за клепку від «голубих мрій» та від чемного до нього ставлення швейцарів «пролетарського Олімпу», але та характеристика робітничого класу Андрієві заімпонувала. Гегемони!

Заімпонувала ця назва Андрієві не тому, що вона, так би мовити, витікала з тези про диктатуру пролетаріату, з теоретичних побудов офіційної пропаганди, а тому що вона відповідала настанові гордої Андрієвої душі й серця — бо він іменно за такий вважав свій клас. Гегемони. Ті, що зробили революцію й здобули владу, розламавши російську імперію на скалки. Господарі землі, й неба, і надр в його Батьківщині. Володарі академій, банків, університетів, мистецтва і зброї — на суходолі, на морі й в повітрі… Хай це тепер теоретично… Але вони здобули ж все це не теоретично! І вони є законними всього того володарями.

Так звик думати Андрій. Увесь шевченківський пафос і гнів, що його він увібрав у себе, знайшов, на його думку, своє довершення насамперед саме в його класі і це ж він здійснив пророцтво великого генія нації — «Заговорить і Дніпро, і гори!»… Він гордився приналежністю до такого класу. З цим почуттям гордості він зріс. На ньому, на тому почутті, оформилась його душа й серце, й навряд чи якийсь дворянин колись більше пишався зі свого соціального стану й зі свого походження, як пишався Андрій зі свого. І навряд чи якийсь дворянин більш гордо тримав свою голову, аніж Андрій. Він звик ходити по своїй землі саме як її господар і пан. І це почуття було основою його душі й світосприймання. Відбери це почуття — і Андрія немає. Він належав до того покоління, що разом із старшими прийшло зухвало в історію й відчинило само собі й своєму класу двері грудьми, офірувавши за те свою молодість зелену й буйну, ще майже дітьми бувши. Отакий Корчагін з «Як гартувалася сталь» Островського. Але не літературний, а реальний. Отакий романтик, хрещений в огні й бурі революції й фанатично віруючий в історичну місію свого класу, але не за приписами офіційної політичної спекуляції й не в ім’я її інтересів, а за приписами свого серця й в ім’я інтересів свого народу. Того народу, що мусить бути гегемоном на своїй землі. А його клас — його авангард.

І ось через це Андрієві ніяк не вкладалося в голові, що його може хтось торкнути пальцем. Він цього не міг собі уявити. Він бачив «торкнутих пальцем» Георгіані, й Васильченка, й Ягельського, чув багато авторитетних тверджень, але уявити того це міг. І саме по відношенню до себе. Це неможливо. Горда його душа не здібна була того навіть припустити. Глибоко був певен, що його ніхто й не зачепить пальцем. Адже колись він тут був… Правда, вони його поставили були в надзвичайно тяжкий режим, правда, вони його засудили нарешті на багато років каторги, але ніхто з них не посмів торкнути його пальцем тут — кричали, давили морально й психічно, він же їх ігнорував, саме як представник свого панівного класу. Коли, наприклад, його мову один необачний суб’єкт з ГПУ, зам. нач. СПО — Герсонський, назвав «собачою мовою», то він йому улаштував такий тарарам, що тому тошно стало, а власник «собачої мови» оголосив голодівку, аж поки не досяг втручання в цю справу прокурора республіки й покарання невдалого філолога з ГПУ. Хай то було, може, покарання сповидне, але все–таки то було доказом, що офіційно тут не сміли не тільки торкати його пальцем, а й називати його мову «собачою».

Ні, ніхто не посміє прикладати до нього рук.

Такі думки й такі почуття товчуться в голові і в серці, випихаючи геть тривогу, скріпляючи душу оптимізмом і снагою незахитаної гордості. Гордості представника класу–гегемона.

Гегемон іде на Олімп!..

…І тільки десь незнищима тая тривога вібрує уперто перед загадковою перспективою, як перед завданням з багатьма невідомими.

Вони підіймаються крутими, яскраво освітленими сходами попід гамаками в годину по півночі — попереду Андрій із закладеними за спину руками, а за ним його «архангел» — малесенький оперативник. Андрій іде тяжкою, повільною ходою, дивлячись під ноги на широкі гранітові плити сходів, і маленький оперативник не насмілюється його підганяти, хоч навколо в самій атмосфері відчувається великий поспіх і нервозний божевільний темп. Після гробової тиші й тьмяного світла тюремних присмеркових коридорів тут, в управлінні, куди їх випущено з тюрми крізь вузесенькі, обковані залізом двері просто на сходині обвішані цирковими тенетами, — сліпуче яскраво, і повітря вібрує від невиразного шуму й гудіння, нагадуючи фабрику, що працює нічну зміну. Вестибюлі, сходи й коридори, що вразили були Андрія в неділю своєю порожнечею й запиленою нудьгою, не можна тепер впізнати, Відчувається, що в цьому будинкові йде десь шалена, напружена робота. І ці циркові тенета свідчать про ступінь психічної наснаги від тієї «роботи». Ну і ну!.. Андрій іде з інтересом. Він хоче те все бачити. Він в одному певен — що там, куди він іде, не чорти а рогами, а звичайні люди… Люди! І от цікаво, як те все виглядає.

Раз по раз їх обганяють мовчазні пари, женучи вчвал, — сіра, згорблена постать попереду із закладеними за спину руками і зіпрілий оперативник позаду. І такі ж мовчазні пари трапляються назустріч або й цілі групи захеканих оперативників, що гарячкове й хапливо щось тягнуть, немов крадене, спішачи його заховати мерщій. При таких зустрічах Андріїв «архангелик» кричить перелякано «Обернись!» — і Андрій стає обличчям до стіни. Він не має права нічого бачити, крім латки рудої