Огненний змій - Микола Васильович Гоголь

до серця Марусі; вона спокійно почула його й жадібно гребнула три рази в свою запаску дзвенючого металу. Бігцем побігла вона до комори, сховала гроші й вернулась назад. Скриня стояла по-старому. Непереможне бажання підбило її набрати ще червінців: і тільки знайомий голос спинив її. З цікавістю оглядала вона навколо дивну скриню. Скриня була окована залізом і розмальована квітами, як і звичайні скрині. «Візьму ще, — думає вона, — хіба що? — тільки простягнула руки, як верх з виском зачинивсь так, що вона сама дивувалась, як і коли встигла відскочити; і тільки кінець пояса ув’яз під верхом; але, на щастя, він був погано зав’язаний. Скриня закрутилася на одному місці й з страшним гуком пішла у землю разом з поясом.

Отетеріла Маруся; але налякалась вона на хвилину. Зараз же заспокоївшись, вона побігла до комори подивитися, чи не пропали з скринею й її червінці. Ні, вони були всі цілі й горіли чудовим блиском в червоній шовковій хустці. Перекидаючи їх, Маруся не пам’ятала вже ні страшних знаків, ні слів, вона була рада й задоволена, ніби діставши вірну запоруку майбутнього добробуту. Але коли вернулись свої з церкви, їй стало страшно зустрітися з дідом; вона боялась його погляду, як суду божого, і не було способу уникнути його.

Старий увійшов до хати, помолився до образів і глянув на сторопілу онучку. Глянув, похитав головою й ударив об поли руками. Нічого не сказав він ні онучці, ні матері, не сів за стіл, а пішов у сад під темні липи. Скільки не посилали просити його обідати, він відповідав одне: «не хочу» і пролежав ниць на траві до самого вечора.

Смутно було ввесь день у Чайчиному домі; але ще смутніше вночі, коли він ходив при місяці по темному саду, читаючи вголос якісь молитви. Далеко чути було вранці його голос; хто йшов вулицею й греблею, по той бік ставу, несвідомо брався за шапку, хрестився й задумливий приходив додому: недарма старий віщун творить молитви!.. І щоночі, як тільки вставав місяць на небі, з темного садка нісся джуркотливий старечий голос, і вся околиця затихала так, що не тільки не чути було ніде вечірньої пісні на вулиці, але ні одна комаха не цвірчала в траві, ні одна рибка не плескотіла в ставку. Віщому голосу покірна була й сама природа.

Нарешті на п’ятий день після Спаса настав смуток в усьому Воронежі. Старий Чайка зліг у постіль і звелів покликати священика. Над ним ридали дві жінки — Маруся й її мати; але він не чув їх ридання. Спокійно дивився вір, на стелю, і на обличчі його не видно було ніяких ознак страждання. Всі казали, що Чайка не вмре.

Прийшов священик. Чайка висповідався й запричастився. Вислухавши останню молитву, він простився з священиком, всіми своїми рідними й знайомими; просив усіх вийти з світлиці й залишити його одного з Марусею. Довго стояли люди під дверима; чути було тихий голос старого Чайки, але що він казав, розібрати не можна було. Нарешті почули, що він сказав: «можна ввійти», але, ввійшовши до хати, побачили, що він уже мертвий. В головах у нього стояла Маруся, бліда як віск, притиснувши руки до грудей. Нерухома, дивилась вона на спокійне лице померлого; ні сльозинки в очах; ні найменшого почуття жалю на обличчі; вона була холодна, як ангол смерти. І тільки коли з усіх боків почувся стогін і ридання, вона отямилась, стала плакати і, впавши на коліна, цілувати нерухомі руки свого діда.

Глянуло сонце з-за хмари, й слідом за цим загув жалібний дзвін дзвонів Троїцької церкви й повторився в Миколая і в Покрови. Урочиста й пам’ятна була ця хвилина для воронізців, хвилина, коли відійшла в інше життя душа віщого чоловіка.

У новій світлиці, оберненій вікнами до вишневого саду, лежить Іван.

Уже три дні він не встає з своєї постелі й майже нічого не їсть. Запали ясні очі, зблідли рум’яні уста. Що ж звалило міцного парубка? Яка хвороба, яка неміч зв’ялила його, як билину? Ніхто того не знає. Знає причину тієї недуги один тільки залітний вітрець, що виносить у вікно його тяжке зідхання, та ясний місяць у піднебессі, що в звичайну пору заглядав до нього в хату. З кожним днем усе оточення мутнішає в очах Іванових. Мичання волів, людський гомін, темний наспів пісні, що доноситься звідкись з города, цвірінькання пташок у садку-все відбивається в його вухах якось чудно, немов він уже на тому світі й чує ці голоси крізь землю. Порою приходив до нього сумний батько й безпорадна мати оплакувати його живого, але він і їх не бачить і не чує. Журно, нудно на серці! Слабішає тіло, мутиться пам’ять; а душа тепла в немощних грудях, і просить життя, і шкода покинути їй своє напівзруйноване житло.

Темна ніч, поки не зійшов місяць. Небо іскриться зірками, але не освітлює густого садка. Поміж дерев шелестить вітрець і навіває свіжість на знеможене тіло хворого. Але раптом почувся інший якийсь шелест, виразніший від шепоту листя, і за хвилину чиєсь лице зазирнуло в вікно привітливіше від місяця, і двоє чорних очей блиснули йому світліше за зірки. Іван мовчки простягнув до вікна слабку свою руку.

— Що, тобі краще, Йване? — спитала Маруся, взявши його за руку.

— Завтра мені буде краще, — відповідав ледве чутним голосом Іван. — Завтра прийди до мене в цю пору, й тобі не треба буде питати, чи краще мені.

— Не докоряй мені, Іване, такими словами. Чи я винна твоїй недузі? Я кохаю тебе, як свою душу, і чого б не дала, щоб ти був живий!

— Ти кохаєш мене, — казав Іван, — але себе кохаєш ще більше. А я десять разів віддав би свою душу за твоє щастя!

— Боже мій, боже мій! — сказала Маруся, обливаючи сльозами його руку. — Що мені робити? Що мені вирішити?

— Ти вже вирішила: йди в манастир. Тільки там не врятуєш своєї душі. Стоючи на моїй могилі, ти будеш просити бога, сама не знаючи про що, а того й не подумаєш, що я через тебе лежу в землі. Я не дам тобі спокою ні вдень ні вночі; не вдержить мене тяжкий склеп і тісна домовина; я прийду до тебе з того світу, не відмолишся ти від мене ніякими молитвами!.. Маруся, не вбивай мене, дай мені пожити на світі!..

— О боже мій,