Світло Парижа - Елеонор Браун
Марджі завагалася лише на мить, але цього вистачило, щоб міс Парсонс кивнула, немов підтверджуючи якусь думку. — Вони хотіли би, щоб я повернулась додому, але я не можу поїхати, міс Парсонс. Я щойно приїхала, а тут ще треба стільки всього побачити й вивчити.
— Добре, коли писатимете батькам, скажіть, що я проголошую себе вашою офіційною компаньйонкою, й упевніть їх, що з вами нічого поганого не станеться. — Вона склала руки так, ніби її урочиста промова вирішує справу. — Отже, ваша заробітна плата складатиме п'ятсот франків щомісяця. Знаю, що це небагато, але, сподіваюся, ваша родина вас підтримуватиме.
Марджі ковтнула слину. П'ятисот франків їй вистачить на оплату кімнати й харчування в клубі, але вона мусить бути заощадливою. Та це варто всього. Буде навіть романтично жити на межі убогості. — Згодна, — відповіла вона.
— Фантастично! — зраділа міс Парсонс. — Робота тут — можливість стати частиною чогось дійсно великого. Ви казали, що любите читати, чи не так? Ви зустрінетесь з усіма великими американськими письменниками, що живуть у Парижі. Едіт Вортон — одна з наших покровительок, знаєте. Письменники часто заходять до нас.
Марджі читала усі книги Едіт Вортон, часом зі співчуттям, часом із заздрістю, а тому мало не почала аплодувати. — Чудово, міс Парсонс, коли я можу почати?
— А що, коли завтра? — відповіла та. — Ой, тут Дороті. Працюватимете разом. — Жінка, на кілька років старша за Марджі, спустилась сходами, і міс Парсонс махнула до неї. Якою б непривабливою здавалася собі Марджі перед міс Парсонс, цього не можна навіть порівняти з тим, як вона виглядала поруч із Дороті. Дівчиною, яка не лише була стрункою, високою і шикарно одягненою, але й була вродливішою за Евелін, хоча, як сподівалася Марджі, менш егоїстичною.
Міс Парсонс представила їх одна одній і, вибачившись, пішла сходами нагору. Дороті сіла на місце міс Парсонс і, нахилившись уперед, граційно поклала голову на руку. — Отже, що привело вас до бібліотеки?
— Мені потрібна робота, — відповіла Марджі, потім поспішно додала, приховуючи розпач: — А ще люблю читати.
— Я також, — промовила Дороті зі збентеженням, яке, зазвичай, люди стримують, знаходячи спільне в алкогольній залежності або рідкісну алергію замість пристрасті до книжок. — Вам сподобається працювати тут. Ми всі відбігаємо ноги, але знайти книжку, яку тільки захочеш, — це насправді казково! Читали що-небудь гарне останнім часом? — Марджі, впевнена, що її екзаменують, завагалася. Вона має назвати щось серйозне, адже так? Мусить справити на Дороті гарне враження, адже вона, очевидно, читає щось складне, потім обговорює прочитане зі страшенно розумними людьми. «Захід Європи»[60]. Бачила, цю книгу читав батько. Вийшла в двох томах і була надзвичайно виснажливою.
— О… — В голосі Дороті прозвучало розчарування. — Боюся, мої смаки менш вибагливі. Щойно закінчила «Полум'яну юність»[61]. Знаю, що відстала, але це так гарно! Така скандальна, що всі про неї говорять.
— Люблю «Полум'яну юність», — скрикнула Марджі занадто голосно, як для бібліотеки. Вона проковтнула книгу до останньої сторінки за один пополудень, удома, ховаючись за шафами в бібліотеці. Мати була у шоку, коли б дізналася, що Марджі читає про таких бунтівних і заавансованих дівчат. Була б шокована, навіть дізнавшись, що хтось написав таку книгу. Усі жінки, яких Марджі знала, визнавали лише повчальні книги, що роблять людей кращими. Можливість розмовляти з кимось про книжки, що справді її цікавили, про оповідання, які їй подобались, наповнювала Марджі легковажним запамороченням, від нього тремтіло всередині. Нахилилася вперед: — Читали «Шейха»[62]?
Дороті мрійливо зітхнула. — Читала. Спочатку подивилась фільм, а потім увесь час уявляла Валентино. Але й зараз не думаю, що вони були щасливі після всього цього.
— Чому ні?
— Бо такі різні. Вона така вперта, принаймні спочатку. Я, наприклад, не заперечувала би, коли б мене вкрав шейх і ми би жили в розкоші в пустелі. Так екзотично! Проміняла б на це навіть Париж!
— Але їм треба було залишитися разом, — промовила Марджі, трохи знітившись. — У цьому полягає справжнє кохання. А справжнє кохання здатне перемогти все на світі, еге ж?
Дороті задумливо глянула на неї, наче та сказала щось глибоко суперечливе. Нарешті, коли Марджі вже хотіла почати говорити щось незначне, аби заповнити паузу в розмові, Дороті промовила: — Гадаю, так.
Глава тринадцятаМадлен, 1999
Що зробила бабуся, коли зрозуміла, що життя її не влаштовує? Коли побачила перед собою шлях і зрозуміла, що не хоче ним іти? Вона поїхала до Парижа. А я що роблю? Лежу в ліжку, у якому спала в дитинстві й поїдаю запас різдвяних цукерок, які знайшла в шухляді внизу, тікаю від життя.
Я визирнула з вікна моєї спальні у