Паперові міста - Джон Грін

А я зробив багато чого такого, що могла б зробити вона: завдяки мені склалася найнеймовірніша пара на бал. Я погамував псів класової боротьби. Я вже почувався комфортно в будівлі зі щурами і привидами, де Марго будувала свої найкращі плани. Я бачив. Я слухав. Але я поки що не міг стати пораненим.

Наступного дня я сяк-так подолав фізику й основи держави і права, а потім до другої ночі дописував твір по «Мобі Діку». Я вирішив, що Ахав був героєм. Серйозних підстав для такого висновку я не мав — особливо з урахуванням того, що роману я не читав, — але я так вирішив і відповідним чином виклав свої думки.

Скорочений екзаменаційний тиждень означав, що в середу в нас останній день. І дуже складно було не думати про те, що все це востаннє: ось я востаннє стою біля репетиційної в колі своїх друзів під гіллям дуба, який захищає від сонця вже не перше покоління музик. Востаннє їм піцу в їдальні з Беном. Востаннє сиджу за партою і пишу екзаменаційний твір, стискаючи ручку, аж пальці судомить. Востаннє дивлюся на годинник. Востаннє бачу в коридорі Чака Парсона з його кривою посмішкою. Боже, я вже почав сумувати за Чаком Парсоном! Захворів, чи що?

Марго, напевно, так само почувалася. Вона все так ретельно спланувала, тож заздалегідь знала, що їде геть, але навіть вона не могла не піддатися схожим почуттям. Були і в неї тут гарні дні. А в останній день погане згадувати нелегко. Марго тут життя прожила, як і я. Нехай місто паперове, але спогади — справжні! Мене охопили думки про все, що зі мною тут сталося, про любов, жалість, співчуття, насильство і злобу. Ці побілені бетонні стіни. Мої білі стіни. Білі стіни Марго. Ми так довго були тут бранцями, застрявши в них, наче Йона в китовій утробі.

Протягом дня я раз у раз замислювався про те, що, може, тому Марго і розпланувала все так ретельно і точно: навіть якщо ти хочеш утекти, почуття тебе не відпускають, і зробити це дуже важко. Для цього потрібна підготовка, і, можливо, Марго цим і займалася, складаючи в торгівельному центрі свої плани: подумки готувалася, уявляючи свою подальшу долю.

У Бена з Радаром була марафонна репетиція — щоб на врученні атестатів «Урочистий і церемоніальний марш» звучав бездоганно. Лейсі запропонувала підкинути мене додому, але я вирішив навести лад у своїй шафці, бо не хотів повертатися сюди ще раз — боявся, що захлинуся від цієї ненормальної ностальгії.

Шафка являла собою справжній смітник, що наполовину складався з мотлоху, а наполовину — з підручників. Я згадав, як Лейсі сказала, що у Марго підручники лежали охайним стосиком, наче вона мала намір повернутися в школу наступного дня. Я підтяг до дверцят відро для сміття. Спочатку зірвав світлину, на якій ми з Радаром і Беном скорчили дурнуваті гримаси. Її я поклав до наплічника, а потім почав викидати мотлох, що накопичився там за цілий рік. Страхіття, та й годі: жуйка, загорнута в обірваний аркуш із зошита, списані ручки, масні серветки. Все це полетіло у відро. А я тим часом думав собі: «Я роблю це востаннє, більше я сюди не прийду, це вже не моя шафка, ми з Радаром більше не листуватимемося на початках аналізу, я більше ніколи не побачу Марго в кінці коридору». Вперше в моєму житті стільки всього відразу відбувалося востаннє.

Потім я раптом зрозумів, що більше не можу. Не міг уже впоратися з цим почуттям, воно охопило мене цілком і стало нестерпним. Я поліз углиб шафки. І вивалив усе — і світлини, і нотатки, і підручники — у відро для сміття. І пішов, не зачинивши дверцят. Проходячи повз репетиційну, я почув приглушені звуки маршу. Але не зупинився. Надворі було спекотно, але не так, як завше. Можна терпіти. «Майже скрізь дорогою додому є тротуари», — подумав я. І я пішов далі.

І хай які паралізуючі й тривожні були всі ці «ніколи більше», але мій остаточний вихід зі школи здавався ідеальним. Бездоганним. Чисте, дистильоване звільнення. Все, що колись стільки для мене значило, за винятком однієї світлини, опинилося на смітнику, але мене це страшенно тішило. Я побіг, щоб хутчій віддалитися від школи.

Йти дуже важко — поки не втечеш. А потім розумієш, що це найлегше.

І поки я біг, я вперше відчув, що перетворююся на Марго. Я чітко знав: «Вона не в Орландо. Вона не у Флориді». Лишити все позаду — класно, коли все вже позаду. Якби я був у машині, а не йшов пішки, я б теж, напевно, не зупинився. Вона втекла і не повернеться ні на вручення, ні потім. Тепер я в цьому не сумнівався.

Я йду, і це захоплює мене настільки, що повернутися я не можу. Але що тоді? Я йду звідусіль, йду і йду, я пускаюсь у вічну мандрівку?

Коли до Джеферсон-парку залишалося зо чверть милі, Бен, попри рух на дорозі, загальмував свій «Зікум» просто на Лейкмонті, я підбіг до авта і сів. Хлопці хотіли їхати до мене і погратися у «Воскресіння», але мені довелося відмовитися, тому що я підібрався до розгадки як ніколи близько.

20

Всю ніч з середи на четвер і весь четвер я намагався скористатися з того, що зрозумів про Марго: я сподівався побачити якийсь зв’язок поміж малою і путівниками, поміж Вітменом і мапами, щоб розгадати маршрут її подорожі. Але я дедалі більше замислювався про те, що, либонь, її настільки захопила радість звільнення, що вона припинила сипати на стежину хлібні крихти. І в такому разі ця мала, якої Марго нам показувати не хотіла, може бути єдиною вказівкою на те, де вона зараз. Але ж і на мапі конкретних координат не було. Навіть Катскілл-парк, що зацікавив мене тим, що розташувався не поблизу великого міста, був досить великий і населений, щоб знайти там однісіньку дівчину. У «Пісні про себе» згадувалися деякі місця в Нью-Йорку, але їх було так багато, що всі не обійти. Як знайти крапочку на мапі, якщо вона рухається від мегаполіса до мегаполіса?

Коли в п’ятницю вранці до мене в кімнату зайшли батьки, я вже знову сидів над путівниками. Батьки рідко приходили до мене разом, і я раптом перелякався, що вони принесли погані