Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц

Я усміхнувся.

«Яка неповоротка машинерія юстиції! Бюрократія Його Цісарсько-Королівської Величності дещо обважніла. Я вже давно знівелював той колишній сон діяннями значно тяжчого калібру. За них я сам хотів відміряти собі по справедливості, а тут отой сон зі строком давності рятує мені життя. До ваших послуг, пане».

Я побачив колону фельд’єгерів, що наближалася, й сам простягнув руки, щоб на них надягнули кайдани. Ще раз озирнувся. Востаннє побачив Б’янку. Вона махала хустинкою з палуби. Гвардія інвалідів мовчазно відсалютувала мені.

Липнева ніч

Літні ночі я вперше пізнав у рік закінчення гімназії, під час канікул. У нашому домі, що ним через відчинені вікна весь час перевіювалися подихи, шуми і зблиски гарячих літніх днів, об’явився новий пожилець — маленьке, примхливе і квилюче створіння, синочок моєї сестри. Він накликав на нашу оселю таке собі відродження примітивних укладів, розвернув соціологічний процес у бік кочівної й гаремної атмосфери матріархату зі стійбищами постелей, пелюшок, вічно праної та висушуваної білизни, з недбальством жіночих процедур, супроводжуваних щедрими оголюваннями вегетативно-невинного штибу, з кислуватим запахом немовляцтва й налитих молоком грудей.

Після важких пологів сестра виїхала на води, шваґер з’являвся лише поїсти, а батьки до пізньої ночі просиджували у крамниці. Над усім житлом розпростерла свою владу нянька немовляти, бурхлива жіночність якої примножилась і усанкціонувалася роллю матері-годувальниці. Переповнена величчю такої місії, вона всім своїм широким і ваговитим єством наклала на всю оселю печать гінекратії[178], затвердивши перемогу ситої та буйної тілесності, в розумних пропорціях розподіленої між нею самою та двома молодими служницями, що кожною своєю дією дозволяли собі розпускати, мов павине віяло, всю шкалу самодостатньої жіночності. На тихе цвітіння і визрівання саду, сповненого шелестом листя, срібними полисками й тінистою задумою, наш будинок відповідав пахощами жіночності й материнства, що здіймалися над білою білизною та квітучою плоттю. І коли страшенно сліпучої полудневої пори вражено злітали вгору всі фіранки на розчахнутих навстіж вікнах, а всі натягнуті на мотуззі пелюшки здиблювалися лискучою шпалерою, то крізь цей білий сполох єдвабів і хустя пливли пір’ясті насінини, пилинки, розгублені клаптики — і сад з усіма напливами світла й тіні, з мандрівними шумами й затишшями повільно проходив кімнатою, немовби о цій Господній годині розступалися всі перепони та стіни і цілим світом без думки й чуття заволодівав трепет усеохопної єдності.

Вечори того літа я проводив у кінотеатрі містечка. Я виходив з нього після останнього сеансу.

Із чорноти кінозалу, розірваного метушнею летючих променів і тіней, можна було вийти до тихого світлого вестибюлю — ніби з безміру буряної ночі до затишної господи.

Після фантастичної гонитви вертепами фільму, після всіх екранних ексцесів загнане серце стихало в тій світлій почекальні, захищеній стінами від натиску великої патетичної ночі, в тому безпечному пристанищі, де час віддавна спинився, а жарівки намарне випромінювали безглузде світло — хвиля за хвилею, в ритмі, що його раз і назавше усталив глухий стукіт мотора, від якого ледь здригалася касирчина будка.

Той вестибюль, занурений у нудьгу пізньої пори, мов залізничні почекальні давно після відходу всіх потягів, іноді здавався остаточним тлом буття, тим, що залишиться в мить, коли проминуть усі події й вичерпається гамір різноманіття. На великій кольоровій афіші Аста Нільсен[179] хилилася назавше додолу з чорною стигмою смерті на чолі, раз і назавше її вуста були відкриті в останньому крику, а очі надприродно широко розплющені й остаточно прекрасні.

Касирка давно вже подалася додому. Тепер вона, мабуть, крутилася по своїй кімнаті біля розстеленого ліжка, яке чекало на неї, ніби човен, щоб віднести у чорні лагуни сну, у сплетіння сонних авантюр і пригод. Та, що сиділа в будці, — лише її оболонка, ілюзорний фантом, що знудженими, яскраво підмальованими очима втупився в порожнечу світла, бездумно кліпаючи віями в намаганні струсити золотий пил сонливості, що без кінця сипався з електричних ламп. Часом вона блідо посміхалася сержантові-пожежнику, який, давно й сам покинутий власного реальністю, стояв, зіпершись на стіну, завмерши назавжди у своєму лискучому шоломі, з марнотною пишністю еполетів, срібних аксельбантів і медалей. Шиби скляних дверей, що вели в пізню липневу ніч, подзенькували здалека в ритмі мотору, проте відблиск електричного павука засліплював їхнє скло, нівелював ніч, як міг латав ілюзію безпечного пристанища, непідвладного стихіям велетенської ночі. Врешті чар почекальні мусив луснути, скляні двері відчинялися, червона портьєра набухала подихом ночі, яка раптово ставала всім.

Чи відчуваєте ви той глибокий затаєний сенс пригоди, коли дрібний і блідий випускник скляними дверима виходить сам-один із безпечного пристанища в огром липневої ночі? Чи він коли-небудь подолає ці чорні мочари, трясовини і провалля безконечності, одного світанку прибившись до безпечного порту? Скільки десятиліть триватиме ця чорна одіссея?

Ще ніхто не написав топографію липневої ночі. У географії внутрішнього космосу ці сторінки ще не заповнені.

Липнева ніч! Із чим би її порівняти, як описувати? Може, я порівняв би її з простором величезної чорної троянди, яка сторазово накриває нас усіх сном тисячі оксамитових пелюсток? Нічний вітер дощенту розвіває її пухнасту сутність, і на пахкому дні нас досягає вдивляння зірок.

Може, порівняти її з чорним небосхилом наших заплющених повік, насиченим летючими пилинками, білим маком зірок, ракет і метеорів?

А може — з довгим, наче світ, нічним потягом, що їде безконечним чорним тунелем? Іти крізь липневу ніч — це як насилу продиратися з вагона до вагона поміж заснулими пасажирами, всередині тісних коридорів, задушливих відділень і перехрещених протягів.

Липнева ніч! Таємний флюїд мороку, чуттєва, жива й рухлива матерія темряви, яка ненастанно формує щось із хаосу й тут-таки руйнує кожну з форм! Чорний матеріал, що набудовує довкіл сонного мандрівника печери, склепіння, заглибини й ніші! Ніби настирливий балакун, вона супроводить самотнього перехожого, замикаючи його в колі своїх видінь, невтомна у вигадуванні, маячінні, фантазуванні — галюцинуючи перед ним зоряними далями, білими молочними стежками, лабіринтами безконечних колізеїв та форумів[180]. Повітря ночі, цей чорний Протей[181], завиграшки формує оксамитні згустки, пасма жасминових пахощів, каскади озону, раптові безповітряні закамарки, що, мов чорні бані, ростуть у безмежжя, потворні виногрона пітьми, налиті темним соком. Я протискаюся поміж ці тісні фрамуги, нагинаю голову під ці арки й низько навислі склепіння — й от зненацька стеля зривається, із зоряним зітханням на мить відкриваючи бездонний купол, щоби тут-таки завести мене знову поміж тісні стіни, переходи та фрамуги. В цих ямах без дихання, в цих затоках темряви ще виснуть уривки розмов, залишених нічними подорожніми, фрагменти написів на