Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей - Антон Дмитрович Мухарський
Понад дві доби в автобусі не минають дарма. Зужитий алкоголь, викурені цигарки, краківська ковбаса з часником, польський індичий паштет «Люксусовий» та інші пострадянські смаколики в умовах замкненого простору призвели до специфічної біохімічної реакції у чоловічих організмах, супроводжуваної характерними міазмами. Запах поту, несвіжих шкарпеток, перегару та часнику змішався з неякісними парфумами, якими ті запахи ми намагалися притлумити, утворивши ні з чим не зрівняне амбре людоподібних істот, що звуться українські артисти. Конкретним гівном, до прикладу, смердить народний артист України Сидір Пилипович Лісневич. «Я, вибачте, у дальніх переїздах ніколи не можу нормально сходити в туалет, – змовницьким тоном сповіщає він подробиці своєї фізіології. – Запор-с!». То, певне, гівно випаровується крізь пори. На другий день подорожі реально почали смердіти і наші жінки. Проте, якщо дозволите, опущу подробиці жіночої фізіології в умовах дальніх автобусних переїздів.
Я бачу, як блискучі, пихаті та зверхні британські прикордонники демонстративно вернуть носи, беручи до рук наші, ще радянські, закордонні паспорти. Автобуси, що допіру стояли на прикордонному пункті, пропускають без затримки, і тільки нас змушують витягти усі лахи: напіврозпаковані сумки, з яких стирчать рушники, спортивні куртки, недоїдені бутерброди та недопита вода, весь реквізит і технічне автобусне причандалля. Ми стоїмо біля свого нехитрого манаття, як голі євреї, готові до загрузки в газові камери, під нищівними і зневажливими поглядами французів, бельгійців, голландців, ба навіть литовців, яких пропускають через кордон без подібних принизливих «оглядин». У такій ситуації можливі два основні варіанти внутрішнього монологу:
Варіант перший: «Прокляті фашисти! Не забуду, не пробачу! На хуй мені здався ваш йобаний закордон. Мені, сука, і в Росії, Україні, Білорусі (необхідне підкреслити) пиздато живеться. І не потрібні мені ваші статки, не потрібні ваші технології та рівень життя. Он діди жили без комп’ютерів і телебачення, і нічо… Перемогли фашистську Німеччину! І прекрасно себе почували. І Гагаріна у космос запустили, і бомбу водневу підірвали, бля на хуй! А ще союзниками звалися під час війни! Та на хуй таких союзників. А оці ваші „Макдональдси“ і кока-колу запхайте собі у сраку. Наші пиріжки по чотири копійки з лівером і вода з сиропом за три копійки – нічим не гірші. Проте яка країна була! Весь світ нас поважав і боявся. А наші „Жигулі“ – взагалі найкраща машина у світі. Проста, надійна. І люди у нас кращі – прості, хлібосольні. І взагалі, ви реально загниваєте! Підарасів у вас більше, ніж нормальних людей. Пиздець вам незабаром!»
Варіант другий: «Соромно! До болю соромно! Все, про що казали, все, чого навчали, все, до чого вели, – виявилося тотальною брехнею і фікцією. Нема комунізму, нема світлого майбутнього, нема партії, а значить нема ума, честі й совісті нашої епохи. А скільки жертв покладено, скільки доль спотворено, скільки дітей не народжено. Проклятий комунізм, проклятий Радянський Союз, для якого людина – ніщо. Гвинтик, піщинка, порох. От і стоїмо обмануті, занедбані, доведені до скотського стану, ніби якась худоба, ніби люди другого сорту. І дивиться на нас цивілізований світ з вікон своїх автобусів, як римляни дивилися на варварів з дикої, войовничої орди. Треба братися до роботи. Час надолужувати втрачене. Ставати людьми. Треба вчити мови, треба заново відкривати для себе світ. Треба відкриватися світу і вміти аплодувати своїм героям. Пишатися ними, підносити на постамент. Дай, Боже, сил вилюднітися і зайняти своє гідне місце у сузір’ї вільних європейських націй. Дай Боже!»
Кожен обирає собі варіант за смаком.
Згодом з’ясувалося, що в нашій трупі, яка складалася з двадцяти трьох людей (включаючи двох водіїв), варіант перший обрали відсотків вісімдесят і лише двадцять (включаючи і вашого покірного слугу) обрали другий варіант. І це, зауважте, серед досить просунутої, начитаної та культурної інтелігенції. А що вже казати про простий робочий народ?
Дорогою ми з моєю подругою, актрисою Катериною Кочубей, модеруємо діалог, в якому вона за Україну, а я виступаю її опонентом.
– Ай ем нот Раша, ай єм Юкрейн, – починає вона.
– А що то значить Юкрейн? Чим ти відрізняєшся від Раші? Доведи.
– Ну, по-перше, мова!
– Добре, о’кей, хоча щось я не чув, аби у вашій столиці розмовляли українською. Всі ключові політики, всі публічні особи спілкуються російською. Але нехай буде. Проте аргумент непевний. Це як в Уельсі валлійська чи у Шотландії скотська (від «скот» – шотландець, вибачайте за немилозвучність) – локальна, публічно мало вживана балачка здебільшого мешканців сільської місцевості. Далі.
– Окрема від російської історія. Козаччина, вільна народна демократія, Києво-Могилянська академія, окремий від російського патріархат, козацьке бароко…
– Запозичений стиль… За великим рахунком, в архітектурі маєте одне автентичне ноу-хау – хату-мазанку.
– Зажди, а великі конструктивісти радянської доби, а Львів?
– Радше спадок Речі Посполитої та Австро-Угорської імперії. А Харків (ти ж його маєш на думці, кажучи про конструктивізм), зводили радянські будівничі, переважно московської та ленінградської архітектурних шкіл.
– Академік Патон!
– Згоден. Це дійсно особа світового масштабу, але як для п’ятдесятимільйонної держави, замало буде. Тим паче, він знаний у широких колах вузьких спеціалістів.
– Корольов!
– Діяв у рамках радянської парадигми.
– Малевич!
– Представник російського авангарду!
– Він наш, українець!
– Ще належить довести.
– Сікорський.
– Працював, творив, досяг успіху в Америці.
– Шевченко!
– Без питань. Приймається.
– Леся Українка, Франко, Панас Мирний, Коцюбинський, митці Розстріляного Відродження – література світового класу.
– Локальні автори, недоведені абсолюти в контексті світових масштабів. Скоріше, знані спеціалістами, ніж широкими масами.
– Ракетобудування, авіабудування.
– Чітка асоціація з радянською оборонкою. Відсутність власне українських брендів.
– Марія Приймаченко, Катерина Білокур.
– Приймаченко зараховується, Білокур – ні!
– Чому?
– Мало свідчень сприйняття її творчості у світі. Локальний варіант.
– Чорнобиль!
– Приймається.
– Борщ, вареники, сало…
– Знущаєшся?
– А чому б ні?
– Ансамбль Вірського, хор Верьовки, шаровари, бігунець, голубці, розножка, оселедець, шабля…
– Знущаєшся?
– А чому б ні?
– Ще забула київське «Динамо».
– Приймається. Отже, що маємо у беззаперечному підсумку: Шевченко, хата-мазанка, Приймаченко, борщ, сало, ансамбль Вірського, київське «Динамо» ну, і Чорнобиль. Згодна?
– Приблизно так.
– От і вимальовується портрет конкретного селюка, і портрет України як аграрної нації. А звідси всі комплекси і поневіряння. Бо Європа – це міська культура, міська традиція. Висновок: хочеш бути модерним, здійснити цивілізаційний прорив – твори міську культуру. Геть від села, геть від шароварів! Бо інакше – милий, наївний, красивий, інколи
