Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко

– Вічно ти все зіпсуєш! – пробурмотіла Вікторія Борисівна.

– Мамо, а що ж я такого зробив?! – поцікавився він. Але мати не відповіла. Губи її тремтіли, з опухлих очей котилися великі сльози. Вона мовчки пройшла у свою кімнату. Грюкнули двері. Зрозумівши, що краще залишити маму в спокої, Марек пішов спати. На завтра ж іспит…

Він довго не міг заснути. А вже під ранок раптом прокинувся, ніби від дужого поштовху. Обережно зазирнув в кімнату матері… і побачив її на підлозі – бліду, з синіми… ні – з майже чорними губами!.. Юнакові здалося навіть, що вона не дихає. Охоплений відчаєм, він не знав, що робити. Підняв маму з підлоги, поклав на ліжко. Вона здалася Мареку надзвичайно легкою. Тоді він викликав «швидку», а потім сів і розплакався.

Карета «швидкої» прибула хвилин за десять. Молодий лікар випхав заплаканого Марека за двері й викликав додатково бригаду. Скільки часу вони перебували в кімнаті, хлопець не запам’ятав. Головне, що коли лікарі поїхали, вручивши Мареку якісь папери, то він кинув їх на стіл, нарешті вбіг у кімнату матері й побачив, що її шкіра вже набула нормального відтінку і тепер вона мирно спить. Тоді юнак сів поруч, взяв її за руку… і так просидів до 14:00, періодично засинаючи та прокидаючись. Але теплу руку він був не в силах відпустити.

Ясна річ, про вступ до інституту він і думати позабув! А не з’явившись на другий іспит – поставив товстелезний хрест принаймні на цьогорічній спробі. Що ж до перспективи… Про це й мови бути не могло, доки ситуація з маминим здоров’ям не визначиться.

Що було робити Марекові – хтозна… Але його підтримали сусіди на чолі з дядьком Сашком: вони допомогли юнакові і з лікуванням, і з медикаментами. Майже місяць мама Віта пролежала тоді в лікарні, де її лікували кращі лікарі. Доволі швидко вона пішла на поправку, потім її спільними зусиллями відправили в пансіонат «Жовтень» – колишню базу відпочинку Міністерства водного і річкового господарства. Відпочивати там було дуже комфортно, і немолода вже поштарка була вкрай розчулена такою увагою до власної скромної персони.

Марекові всі радили взятися за розум і все ж таки отримати вищу освіту. Всіляко втішали й доводили, що перша провальна спроба вступу до КПІ ще ні про що не свідчить, нічого не означає. Що можна пробувати знов і знов… Але як він міг піти вчитися, якщо мати отак хворіла?!

Що ж до Любомира, то йому, ясна річ, повідомили, що сталося з матір’ю. Але вдома він так і не з’явився. Більш того, через деякий час до Марека докотилися чутки, нібито Любомир нарешті одружився зі своєю Світланою, проте на весілля ні матір, ані брата так і не покликав…

У підсумку, замість інституту Марек, за рекомендацією сусіди – дядька Сашка влаштувався на роботу в таксопарк учнем механіка. Начальником автоколони там працював дядько Володя, який не дуже-то й хотів брати юнака на роботу через надто юний вік – 17 років – і повну відсутність виробничого досвіду. Однак побачивши в його паспорті прізвище Менжик, чомусь перемінився на обличчі й мовив замислено:

– Знав я колись чоловіка з таким прізвищем. У тебе до того ж і по батькові – «Вацлавович»… А скажи, чи твій батько не працював колись на «Ленінській кузні» штампувальником?

Тут же з’ясувалося, що дядько Володя був давнім товаришем його батька! Звісно, дізнавшись про цю обставину, він одразу ж погодився працевлаштувати юнака.

І не прогадав! Як і його батько Вацлав, Марек любив і розумів техніку на рівні інстинкту. Він міг годинами перебирати двигун або перекручувати трансформатор, аж доки все не починало працювати, немов швейцарський годинник! В учнях ходив недовго – бо вже через місяць цілком професійно проводив техогляд старих автівок таксопарку. Після обслуговування у нового механіка навіть найбезнадійніші «корчі»[57] починали бігати як новенькі.

Робота юнакові подобалася, окрім того, механікам добре платили, від таксистів вони мали хороші «чайові». Та ще й годували у виробничій столовці відмінно, а головне – дешево. За якісь 30–50 копійок Марек отримував величезну порцію супу, а на друге – печеню з кашею, де були повноцінні, по 200–300 грамів, шматки м’яса. Саме те, чого вимагав юний організм. А ще овочі, сметана, молоко й кефір…

Отож за три роки роботи механіком в таксопарку Марек дуже подорослішав. Причому він не тільки досконало оволодів усіма тонкощами професії, від дрібного ремонту до повного розбирання і збирання автівок. Він до невпізнання змінився ще й ззовні: виріс, поширшав у плечах. Це вже був не худорлявий жалюгідний замірок, а ставний накачаний красень, дуже схожий на зниклого батька.

Єдиним недоліком цієї професії було те, що механіки багато «приймали на груди». Отож щоб захистити свого «хрещеника» від поганого впливу, дядько Володя влаштував так, що протягом півроку Марек навчався на комбінаті, після чого повернувся в рідний таксопарк водієм. Ну так, на той час йому ще не виповнився 21 рік… Але враховуючи покровительство дядька Володі й особливі сімейні обставини (зростав без батька, мати хворіє на серце) – йому знову пішли назустріч…

Молодих водіїв зазвичай саджали працювати на «корчі». Таку саму автівку дали й Мареку – древній, дивом не списаний ГАЗ-21. Навіть напарником до нього ніхто не ризикнув піти! Тим не менш через місяць, завдяки старанням юнака, його таксі стало одним з найнадійніших в усьому таксопарку! Працював Марек важко, без радіостанції, «від бордюру»: в нічну зміну – від 19:00 вечора до 6:00 ранку ганяв пустельними нічними вулицями, водіям «на фільтрі» дорогу не перебігав. За три місяці роботи добре вивчив місто, отож план у 175 рублів успішно виконував і перевиконував. А ще мав щедрі чайові від вдячних постійних клієнтів, плюс дрібні підробітки у вільний час.

* * *

Коли Мареку виповнився 21 рік, дядько Сашко, як і обіцяв, переписав на нього свою «Волгу». Відтепер Марек ганяв по місту на своїй крутій «тачці», викликаючи заздрість знайомих і захват всіх оточуючих. На роботі теж усе було гаразд. За півроку йому, як кращому працівникові таксопарку, дали нову автівку – одну з тринадцяти, придбаних для розширення підприємства. Та й умови роботи помінялися на краще: тепер він працював з радіостанцією, перебуваючи на зв’язку з центральною диспетчерською.

Заробітки