Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко

– А от моїм батькам обидві путівки дісталися задурно, хоч моя мама не працює. А мені тато домовився за півціни, – похвалилася Світланка.

Тут пожвавішав Марек:

– А може, він домовиться за путівку і для нашої мами Віти?..

– Ти про що, Мареку?! – здивувалася дівчина, майже не приховуючи образи. – Мій тато – шанований багатьма чоловік, член партії. Він не може брати путівки незнайомим людям.

– Все зрозуміло: твій батько, прикриваючись ім’ям партії, незаконно забезпечує безкоштовними путівками всю свою сім’ю, а моїй мамі-трудівниці потім не вистачає путівки, щоб раз у житті з’їздити на море і безкоштовно відпочити, – гидливо скривився Марек.

– Не смій в такому тоні говорити про мого батька! Бо я тебе… я т-т-тобі!.. з-з-зроблю! – істерично заверещала Світланка.

– Мареку! Ти не смієш принижувати мою наречену! – заступився за Світланку Любомир. Але зупинитися молодший брат вже не міг:

– Братику, ти ж у квітні отримаєш стипендію – то віддай її мамі, щоб вона могла викупити путівку.

Любомир аж підскочив і відповів рішучо:

– Я готовий дати гроші моїй мамі, щойно отримаю!

– Ось бачиш, Мареку, Любомирчик дасть мені гроші! – із захватом у голосі мовила Вікторія Борисівна. Але тут голосно закричала Світланка, немовби з ланцюга зірвавшись:

– Любомире, як ти можеш розпоряджатися цими грошима?! Я планувала перед відпусткою сходити з тобою до РАГСу і подати заяву, а також треба сходити в перукарню, зробити манікюр і педикюр! Та я бачу, що тобі це байдуже!.. Ти взагалі останнім часом не думаєш ні про мене, ані про нашу майбутню сім’ю!

Вона підхопилася з місця і, демонстративно витираючи мереживним носовичком очі, вибігла в коридор. Далі ляснули вхідні двері. Любомир негайно кинувся за нею. Тоді Марек спокійно підвівся і теж пішов з кухні.

– Куди ти?.. – спитала мама Віта. І почула лаконічну відповідь:

– До дядька Сашка.

У неділю пізно ввечері Марек приніс матері гроші на оплату путівки.

– Це звідки?! – здивувалася вона.

– Заробив на ринку, розвантажуючи машини з фруктами, овочами і ягодами. Дядько Сашко домовився… Ти тільки Любомиру про це не кажи.

Вікторія Борисівна стримала слово, а коли прийшов час, забила продуктами маленький холодильник і, не поставивши до відома Любомира, тишком-нишком поїхала відпочивати до Одеси.

Така підступність молодшого брата і зрада матері вразили Любомира. То був червень 1979 року, він здавав сесію, і хоча залишених матір’ю продуктів було досить – готувати не хотілося. Отож, приховавши від Світланки свою стипендію, пославшись на сімейні обставини (мама в санаторії!), він тепер двічі на день – вранці і ввечері – бігав в їдальню біля протезного заводу.

Наприкінці червня сімейство Азових зібралося у відпустку. Савелій Пантелійович – батько сімейства – роздавав останні інструкції всім, з ким так чи інакше був пов’язаний. Зокрема й Любомиру.

– Ну що, «зятьок», – звернувся він до юнака, – можливо, нехай твоя мати попрацює на мене? Солити, маринувати вона, сподіваюся, вміє? Поживе на природі – тут і ліс поруч… Що їй у місті робити?

– Вміє і солити, і маринувати, і компоти вона закриває. От тільки мама в Одесу поїхала відпочивати, – відповів Любомир.

– Отакої! – здивувався Савелій Пантелійович. – А де ж вона гроші дістала?! Ти ж скаржився, що у вас нібито нема…

– Марек дав.

– Та твій брат іще школяр, де ж він нашкрябав гроші на путівку в Одесу, нехай і п’ятдесятивідсоткову?! Банк пограбував? – розреготався Азов.

– Автівки на ринку розвантажував.

– Він у вас такий сильний?

– Сильний, так… А ще вміє на навантажувачі працювати.

– Он воно як… – промимрив Савелій Пантелійович. А сам тим часом уже прикидав, як би залучити молодшого Любомирового брата до вантажних робіт і скільки грошей при цьому можна заощадити.

* * *

Наприкінці серпня пізно ввечері в квартирі Вікторії Борисівни задзвонив телефон, і незнайомий чоловічий голос висловив побажання – поговорити з Мареком. Мати перелякалася не на жарт, але сина все ж покликала. Проте виявилося, що то був не хто інший, як Савелій Пантелійович, який запросив юнака на завтра до себе на роботу. А працював він, виявляється, зовсім неподалік – на Подолі. Звісно, Марек погодився прийти.

– Ти тільки паспорт не забудь із собою прихопити, – попросив Азов, – я тобі перепустку випишу.

Марек прибув на місце точно у призначений час і пред’явив паспорт, але перепустки на його ім’я замовлено не було. Втім, хвилин за десять з’ясувалося, що перепустка була замовлена на прізвище Чмут, а в його паспорті стояло інше прізвище – Менжик.

– Це що за перекидачки з прізвищем? – поцікавився Савелій Пантелійович.

– При отриманні паспорта я взяв прізвище батька, воно і в метриці моїй вказано. Мама ж свого часу повернулася на дівоче прізвище, Любомир теж на ньому перебуває.

– А ти, я так подивлюся – молоток! – Азов був у захваті. Поговорили про роботу з розвантаження вагонів. Савелій Пантелійович поцікавився:

– Брат стверджував, що ти й на навантажувачі можеш.

– Можу! – підтвердив Марек. – Хочете, покажу?

Прийшли на господарче подвір’я. Марек поговорив з водієм навантажувача хвилин десять, а потім під наглядом його і всіх, хто перебував на подвір’ї, навантажив чотири палети на вантажівку. До того ж ще й настільки акуратно, що всі аж роти пороззявляли.

– Ювелір! – вигукнув бригадир вантажників. Відтоді Марека інакше ніхто не називав.

Савелій Пантелійович за перше розвантаження автівки Мареку не заплатив, хоч вони про це і домовлялися. Любомиру ж він не платив за роботу на своїй дачі – то навіщо ж «розбещувати грішми» його молодшого брата?! Але, на відміну від Любомира, Марек не став спускати Азову його «забудькуватість» і наступного разу просто не прийшов. Більше того – не ставав до праці, аж поки Савелій Пантелійович не заплатив наперед та ще й старий борг не віддав. Майже півроку, раз на місяць в позаурочний час Азов запрошував Марека на роботу, причому платив непогано. Задоволена мати складала гроші в коробку з-під чаю № 36.

– Ці гроші, синку, на чорний день, – полюбляла повторювати вона. Потім Савелій Пантелійович Азов пішов на підвищення, і підробітки молодшого сина скінчилися. Про зароблені ним гроші всі забули…

* * *

Влітку 1980 року Любомир вже традиційно «відпочивав» на дачі майбутнього «тестя», водночас розмірковуючи про те, як би по закінченні свого КІНГу лишитися у тамтешній аспірантурі. Марек же щойно закінчив школу і мріяв вступати до КПІ, як і його друзі – Спартак та Валерка. Він і документи навіть в інститут подав і ось тепер докладав усіх можливих зусиль для досягнення успіху.

Спартак склав перший же іспит з письмової математики на «п’ятірку» й одразу