Джейн з Ліхтарного Пагорба - Люсі Мод Монтгомері
Тато був далеко, отож ніхто не міг їй допомогти зняти гостроту питання Філіс, яка сьогодні поводилася ще більш протекційно, ніж раніше.
— Твій садок ДОВОЛІ милий, — сказала вона.
Джейн видала звук, дуже схожий на пирхання. Доволі милий! Адже всі одностайно визнавали, що це найкращий сад на Березі Королеви, окрім хіба що саду леді Тайтус. Невже Філіс не помічає тих чудових бризок настурцій, найгарніших на все графство? Хіба вона не розуміє, що ці молоденькі червоні бурячки і сортова золота морква на два тижні обганяють усі інші в радіусі двох миль? Може, не знає, що про рожеві півонії Джейн, щедро удобрені овечим гноєм від Метрового Крока, розмовляла вся громада? Але цей день так чи сяк вийшов для Джейн перекуйовдженим. Попереднього дня тітка Айрін та міс Морроу відвідали їх, повернувшись із Бостону, і, як завжди, тітка Айрін була солодкою та поблажливою, і, теж як завжди, дратувала Джейн, гладячи її проти шерсті.
— Я так тішуся, що твій батько встановив собі телефон… Сподіваюся, що це завдяки тій невеликій пораді, яку я йому дала.
— Я телефону не хотіла, — похмуро сказала Джейн.
— Але ж, коханесенька, мусиш його мати, — ти так часто зостаєшся сама. Якби щось трапилося…
— А що може трапитися, тітко Айрін?
— Може загорітися будинок…
— Торік загорівся, а я погасила вогонь.
— Або ж під час плавання можуть у тебе початися судоми. Я ніколи не думала, що…
— Якби почалися, то навряд чи я б тоді зуміла зателефонувати з води, — відповіла Джейн.
— Або надійдуть якісь волоцюги…
— Цього літа був лише один і Талан вкусив його за ногу. Мені було дуже жаль бідолаху. Я змазала йому ногу йодом і дала повечеряти.
— Золотесенька, ти ніколи не змовчиш, — завжди останнє слово мусить бути за тобою. Точнісінько як твоя бабка Кеннеді.
Джейн не дуже подобалося, що її порівняли з бабусею Кеннеді. Ще менше їй подобалося, що після вечері тато і міс Морроу разом пішли прогулятися на березі. Тітка Айрін промовисто глянула їм вслід.
— У них так багато спільного…, шкода…
Джейн не запитала, чого їй шкода. Але вночі довго не могла заснути і ще не зовсім оговталася, коли приїхала Філіс, зволивши похвалити її сад. Однак господиня має певні зобов’язання і Джейн не збиралася знижувати стандарти Ліхтарного Пагорба, хоча робила незвичні міни до своїх каструль та сковорідок. Вечеря, яку вона подала Філіс, була такою, що мадемуазель широко розплющила очі.
— Вікторіє, ти ж не сама це все наготувала?
— Звичайно, сама. Це так просто, як оком змигнути.
Потім заявився дехто із Джиммі Джонів та Сновбімів, і Філіс, чию зверхність дещо похитнула вечеря, була з ними зовсім нормальною. Всі разом пішли до моря скупатися, але Філіс боялася високих хвиль, отож сиділа на березі, доки море на неї хлюпало, а всі інші пустували, наче нереїди.
— Я й не знала. Вікторіє, що ти так добре плаваєш.
— Ти ще мене не бачила на спокійній воді, — відповіла Джейн.
Усе-таки Джейн полегшено зітхнула, як надійшов час, коли дядько Девід і тітка Сильвія мали приїхати за Філіс. Однак задзвонив телефон, — це дядько Девід повідомляв, що вони затрималися, бо поламався їм автомобіль, і, швидше за все, не зможуть вчасно добратися. Може, хтось із мешканців Ліхтарного Пагорба допоможе Філіс дістатися готелю? Джейн запевнила їх, що — о так, безперечно.
— Тато до півночі не повернеться, то доведеться нам йти пішки, — сказала вона Філіс. — Я піду з тобою…
— Але ж до Горішньої Гавані чотири милі, — зітхнула Філіс.
— Навпростець через поля лише дві милі. Я добре знаю дорогу.
— Але ж темно.
— Хіба ти боїшся темряви?
Філіс не сказала. чи боїться вона темряви. Глянула на комбінезон Джейн.
— Невже ти підеш у ЦЬОМУ?
— Ні, я його тільки коло дому зодягаю, — терпляче пояснила Джейн. — Я весь ранок звозила сіно. Містер Джиммі Джон далеко, а в Панча болить нога. Я миттю перевдягнуся, — і ми підемо.
Джейн прослизнула у спідничку та один зі своїх гарних светрів і пригладила гребенем каштанове волосся. Люди починали задивлятися на волосся Джейн, — хто глянув раз, не міг стриматися, щоб не глянути вдруге. Філіс глянула більше, ніж двічі. Волосся Джейн було напрочуд гарним. Взагалі, що сталося з тією Вікторією…, Вікторією, яку Філіс завжди вважала занудою? Ця висока дівчинка з довгими руками й ногами якимсь дивом перестала бути незграбною, попри довгі руки й ноги. І вже запевне вона не була занудою. Філіс легенько зітхнула, і, хоча жодна з них цього не зрозуміла, їхні стосунки змінилися на протилежні. Філіс, що досі ставилася до Джейн зверхньо, тепер дивилася на неї знизу догори.
Коли вони вийшли з дому, прохолодне вечірнє повітря обважніло від роси. У темних долинах згорнувся вітер. У кутках пасовищ на горбах пахли папороті. Було так тихо, що долинали до них найслабші і найдальші звуки… — деренчання воза, що з’їжджав із пагорба Старого Купера, приглушений сміх у Голодній Бухті…, перегукування сов на пагорбах Великого Доналда і Малого Доналда. Але ставало все темніше. Філіс притиснулася до Джейн.
— Ой, Вікторіє, це, мабуть, найтемніша ніч, яка тільки була!
— Ні, не дуже. Я виходила в темніші.
Джейн нітрішки не боялася, і Філіс була цим вражена. Джейн відчула, що Філіс вражена…, знала, що Філіс налякана…, Філіс почала їй подобатися.
Їм треба було перелізти через огорожу. Філіс впала з неї, розірвала сукню і обдерла коліно. — Та вона навіть через паркан не перелізе! — думала Джейн, але думала ласкаво, опікунчо.
— Що це? — Філіс ухопилася за Джейн.
— Нічого, просто корови.
— Ой, Вікторіє, я так боюся корів… я не пройду повз них… не можу, а як вони надумають…
— Кого хвилює, що думає корова? — гордо сказала Джейн. Забула, як колись переймалася коровами і їхньою думкою про неї.
А Філіс заплакала. У цю мить вся колишня неприязнь Джейн до Філіс безслідно щезла. Філіс, ідеальна й бездоганна в Торонто, дуже відрізнялася від переляканої Філіс посеред пасовища на Острові.
Джейн обняла її.
— Давай, солоденька. Корови на тебе й не
