Згадай мене - Уляна Пас

Рік тому (Зима)

Сніг хрустить під підошвами черевиків, і мені важко повірити у те, що повівся на слова Захара й приїхав сюди. Стара закинута будівля і вдень викликає не надто приємні відчуття, а вночі й поготів.

Але я прийшов сюди добровільно, тому що вперше за довгий час вирішив боротися за Діану. Тільки от я зовсім не врахував того, що мудак Захар буде діяти не за правилами. Він з'являється у будівлі не один. За його спиною ще двоє хлопців.

- То це так ти зібрався говорити? - міцно стискаю руки в кулаки й розумію, що перемогти усіх трьох буде важко. 

- Ми не будемо тебе бити, якщо перестанеш дружити з Діаною. Я збираюся  зробити її своєю дівчиною, і ти мені заважаєш, - холодно заявляє Захар.

- А сама Діана знає про твої грандіозні плани? - похмуро питаю. 

- Вона дівчина розумна, - посміхається Захар. - Спочатку ми станемо друзями, а з часом і до стосунків дійде. Тільки ти маєш зникнути. Сам або ж з моєю допомогою. 

- Я також збираюся зізнатися Діані у своїх почуттях! - випалюю емоційно й, тільки сказавши це, розумію, що дарма так погарячкував. Захар точно не оцінить, і бійка таки буде. 

- Дарма, - хмикає Захар і дає команду своїм дружкам нападати. Спочатку мені вдається відбитися, але троє на одного - це надто жорстоко. Доводиться прикривати обличчя руками, щоб не розбили обличчя. При цьому болить усе тіло й вже завтра на ньому живого місця не буде.

Черговий удар від Захара в живіт - і я падаю на коліна. Він хапає мене за волосся і змушує дивитися на нього. Ненавиджу цей переможний блиск у його очах. Захар знає, що сильніший за мене, от і радіє. 

- Сподіваюся, ти засвоїв урок. Наступного разу без зубів залишишся, - заявляє і просто йде разом з друзями, а я ще деякий час сиджу в снігу й намагаюся зрозуміти, чи не зламали мені ребра. 

Коли ж вдається трохи прийти до тями, підводжуся на ноги й, похитуючись, прямую додому. Добре, що мама сьогодні у подруги залишається, не треба буде пояснювати, чому у мене такий вигляд. 

У вікнах будинку Діани горить світло, в її кімнаті також. Щось всередині неприємно стискається, коли розумію, що не можу їй зізнатися. Спочатку боявся, що своїм зізнанням зруйную нашу дружбу, а тепер реально боюсь за своє життя. Захар - неадекватний тип, і я до останнього буду робити все, щоб Діана й з ним не була. 

Зайшовши у кімнату, перед дзеркалом знімаю футболку й кривлюся, коли бачу величезні синці та подряпини по всьому тілу. Приймаю душ дуже обережно, знаходжу в аптечці знеболювальне, приймаю його і лягаю в ліжко. Хочеться просто заснути, щоб не відчувати цього болю, і не лише фізичного. 

Наступного ранку мене будить голос Діани. Заледве вдається розплющити очі, як одразу бачу її усміхнене обличчя. Навіть не знаю, коли наша дружба звернула кудись не туди. Я завжди вважав її мало не сестрою, але останній рік, а може і більше, прискіпливо розглядаю, ловлю кожну усмішку й рахую скільки ластовиння додалося на її носику. 

- Ти чому ще в ліжку? - невдоволено питає. - Забув, що ми на каток збиралися?

- Пробач, Ді. Здається, я захворів… - і зовсім не брешу. Болить кожна частинка тіла, і навіть найменший рух приносить дискомфорт. 

- Нічого собі! - дівчина миттєво хмуриться і накриває моє чоло своєю долонею. - Але температури немає! 

- Почуваюся паскудно, - зітхаю. - Давай іншим разом? 

- Ну… добре, - Діана підводиться на ноги й уважно мене розглядає. Добре, що зараз я вкритий ковдрою мало не до носа і їй не видно мого понівеченого тіла. - Ромо, ти нічого не хочеш мені сказати? 

- Ти про що? - миттєво напружуюсь. 

- Я бачила, як вчора пізно ввечері ти кудись ходив, - відповідає. - Де був? 

- У мене є особисте життя, Ді. Здивована? - усмішка виходить абсолютно ненатуральною, але дівчина начебто вірить. Або ж вдає, що вірить

- Та ні, - хмикає. - Покличу твою маму. Може, вона знає ліки проти твоєї таємничої хвороби. 

Діана йде, а мені хочеться рвати на собі волосся від власної безпомічності. Так, я злякався Захара й не приховую цього. Цей мудак відбитий на голову, і я не хочу, щоб моя мама страждала, якщо зі мною щось станеться.

Сім місяців тому (Початок літа) 

Вже втретє набираю номер Діани, але слухаю тільки довгі гудки. Дівчина не відповідає, і це напружує. Сьогодні ми домовлялися поїхати на річку, але, здається, у неї з'явилися інші плани.

Сідаю просто на сходи біля свого дому, щоб не пропустити момент, коли вона повернеться. Все-таки мені цікаво, що відбувається, і почути про це я хочу від самої Діани. 

Коли ж поруч з подвір'ям зупиняється знайомий червоний спортивний автомобіль, всередині все стискається від поганого передчуття. На вулицю виходить Захар і переможно посміхається, помітивши мене. Обходить автівку й відчиняє двері для Діани. У неї в руках величезний букет, а на обличчі широка усмішка. 

Мені важко спостерігати за тим, як Захар притягує до себе дівчину й цілує в губи, а вона… відповідає йому. Я не маю права вимагати щось у Діани. У мене був час, як й у Захара, щоб стати їй не тільки другом, але я нічого для цього не зробив. Зате сам Захар протягом кількох місяців добивався Діану й, здається, вона таки здалася.