Два кохання Василини - Ангеліна Кріхелі

- А від мене ти чого чекаєш? - спитав отець Арсеній, якого порадила одна з парафіянок біля входу.

- Так сповідь начебто, - розгублено пробурмотіла Василина, таємно переказавши все. - Вибачення, напевно...

- Ну, прощаю не я, припустимо, - хмикнув священик аж ніяк не побожно. - А прийшла ти не за прощенням, а за порадою. То я правильно розумію? - Уточнив.

– Так. Напевно, – слухняно погодилася жінка.

- Так ти ж сама рішення прийняла вже. Навіщо запитуєш?

- Мучить мене моє рішення, - поскаржилася.

- А яке б не мучило?

- Щоб від усіх подалі! - у серцях випалила Василина.

Священик багатозначно глянув на неї. Потім підвівся з широкої дерев'яної лави, поцілував її в лоба. Вклав у руку розгубленої дівчини свіжу прасфорку.

- Анфісі привіт передавай. Скажи, що мудра в неї мати. А помилятися у житті всім властиво. Немає на світі безгрішних. Важливіше не те щоб не впасти. А щоб усвідомити, встати, відмитися і далі йти до світла, — сказав він і попрямував до вівтаря.

Василина подивилася йому вслід. Потім глянула на ікону. І раптом виразно і яскраво побачила власне світле майбутнє, в якому немає місця зрадам і зрадникам, брехні та брехунам, підлості та негідникам. Треба йти, донечка зачекалася, мабуть, свою матусю, що заблукала.

*Про подальшу долю самого священика, отця Арсенія, уважний читач і слухач дізнається з книги "Мама для штучного інтелекту"

Кінець